— А про мене ти все знаєш, — відказала жінка, перебираючи пальцями поділ сорочки. Вона вже не зважала на те, що таким чином оголює свої стрункі смагляві ніжки.
А шум за дверима не тільки не вгавав, а наростав і врешті переріс у таку какофонію, що було просто несила терпіти.
— Ні! З цим щось треба робити! — знервовано вигукнув Герберт і рвучко рушив до дверей.
У коридорі відбувався чи то парад, чи то демонстрація. Озброївшись палицями, два хлопчики і дівчинка марширували туди-сюди, вдаряючи об каструлі й металеві миски, які тримали в руках, і об решту речей, які їм потрапляли на очі: шафи, стіни, рундуки, двері, скло... При цьому, згідно з жанром, виголошувалися промови: «Хай живе революція!», «Знищимо куркуля як клас», «Стрілять буржуїв!». У загальні гасла майстерно впліталася відбірна московська лайка.
У коридор потихеньку починали виходити сусіди. Вигулькнув молодий чоловік, здається, ровесник Герберта. Диригуючи книгою, він обурився:
— Припиніть бешкетувати! Набридли вже! Ви заважаєте вчитися!
— Харе бузіть! — додався хрипкий бас чоловіка неви-значеного віку. Його пооране віспою й зморшками обличчя аж ніяк не прикрашало ріденьке немите волосся й гнилі, жовті від постійного куріння зуби.
Діти на мить затихли, але вираз їхніх хитруватих очей свідчив про те, що вони ще не вичерпали своєї хуліганської енергії до кінця.
— Де ваші батьки? — запитав Герберт.
— Мама зробила аборт, напилася морфію і спить. Тато теж спить, — відповів старший хлопчик.
Дівчинка подумала, що інформації не достатньо, і додала:
— Тато п'яний спить.
— Ага, — шмигнувши носом, підтвердив найменшенький.
— Ой, Боженьку ти мій! — сплеснула руками старенька бабуся і схопилася за серце. Вона була останньою з розтривожених сусідів, хто вийшов у коридор.
— Мовчать, недобита контра! — усовістив старший чоловік бабусю за згадку Бога всує і пригрозив дітям: -Щоб більше не шуміли, бо розстріляю!
— Не можна ж так з дітьми, — сказала бабуся, пропускаючи повз вуха образу. Вона вже звикла.
— Це не діти! Це чортенята! — заперечив студент.
— Хто таке патякає про моїх дітей?! — це вже був голос Люсі Микитівни. — Це ти, Валер'ян! Мало того, що ночами електрику палиш, то ще й на дітей наговорюєш!
— Про електрику, товаришко, ви правильно підмітили. Ділять на всіх, а інтелігенти користуються, за що сусіди платять! — втрутився знову старший чоловік, натякаючи не тільки на Валер'яна, а й на Герберта. — Але діти ваші, товаришко, трудовому люду спати заважають! Непорядок!
— А ви, Саво Петровичу, у туалеті ніколи світло не вимикаєте! — відказав студент Валер'ян. — От там справді лампочка дарма горить.
— Що дарма, то дарма. Ви, чоловіки, потрапляєте всюди, а не туди, куди потрібно! — відказала Люся Микитівна.
— Ах! — тільки й вигукнула бабуся й перехрестилася. — Quelle horreur![27]
У цей час діти вирішили зробити ризикований маневр — перебігти по коридору до материної кімнати.
Але один хлопчик усе-таки потрапив до рук Саві Петровичу й отримав хорошого потиличника.
— Не бийте дітей! — вигукнув студент. — Це непедагогічно!
— Так, у даному випадку відповідальність цілком на совісті батьків! Це їхня справа — виховувати дітей! — зауважив Герберт.
— Ні! Це справа народу і партії! — відказав Сава Петрович. — І ви не вчитель, а білогвардійське бидло, якщо не розумієте очевидного!
У коридор, хилитаючись, немов матрос під час шторму, зайшов останній герой драми — Нечипір Олександрович Остапченко, робітник у другому поколінні, пролетар, на міцні плечі якого мала опиратися нова радянська держава. Очевидно, що він прямував до вбиральні, але, судячи по його штанях, цього можна було й не робити. Серед знайомих облич його посоловілі очі вихопили нове, до того ж надзвичайно привабливе, і його ніби вітром гойднуло до Марти, яка мусила хапливо відступити назад до кімнати.
Зловивши погляд свого чоловіка, який прокурсував на рівні Мартиних грудей, Люся Микитівна оскаженіла:
— А ця хвойда, не встигла одну ніч перебути, вже до чужих чоловіків чіпляється!
— Та він же п'янюга! Брудна скотина! — обурено вигукнула Марта. Її нерви вже не витримували змагання з викликами сьогоднішнього дня: надто багато нових вражень, надто стомленою вона була. Не мала сили вже себе стримувати.
— Ти на себе подивися! Шльондра мальована! — не вгавала Люся Микитівна.