Выбрать главу

Герберт дивувався сам собі, як так вийшло, що він зовсім спокійно і твердо відмовився бути шпиком. І витримав такий довгий лютий погляд досвідченого садиста, а тоді спалах його гніву. Але, здається, там з нього випарувалася вся його сконденсована життєва сила. Він вийшов на вулицю й заточився від пориву вітру. Відчував себе несподівано спорожнілим лантухом. Навколо зненацька поблякли барви й усе втратило будь-який сенс. Він втягнув голову у плечі, засунув руки в кишені й попростував вулицею... Згріб рештки себе й помістив у кам'яну мушлю. Й тепер дратувався щоразу, як його щось висмикувало з цієї внутрішньої фортеці.

Тому, власне, й привід сімейної сварки було забуто. Його просто дратувала надмірна активність світу навколо і Марта в тому числі. Звісно, він їй нічого про візит в органи не сказав. І вона могла тільки здогадуватися про причини його особливо похмурого настрою.

Скільки навкруги метушні й пустопорожніх балачок! — крутилося в голові. Герберт знав, що хотів одного — спокою. Щоб у його маленькій невидимій мушлі його ніхто не зачіпав.

На думку йому спали рядки з учора прочитаного «Етюду про природу людини»[30]. Підмітив такий парадокс: з одного боку, йому здавалося, що його життєвий цикл уже завершено, що коли завтра до нього постукає смерть, він сприйме її з радістю, як рідну сестру. З іншого боку, щось усе-таки муляло, не відпускало його з цього світу. Якась остання нитка...

Нервово вкинувши чергову цигарку до портсигара, що лежав на столі, він зітхнув і сказав ніби сам до себе:

— Як усе остогидло, взяти б і повіситися!

— Повісишся — будеш жалкувати, не повісишся — також будеш жалкувати, — флегматично відказала Марта, не відриваючись від церування.

— Ах, знову ти говориш дурниці! — роздратувався з коментаря дружини Герберт. Йому було прикро, що вона не ставиться з належною пошаною до його душевних переживань. — Мовчи! Я й так знаю, що ти не кохаєш мене. Правда?

— А що ти розумієш під коханням? — запитала Марта.

— Як це — «розумію»? Кохаю — і все! Як можна аналізувати це почуття? — обурився Герберт.

— А як можна щось любити загалом, а в деталях вишукувати вади? Ти ж, коли взяв мене заміж, переробив мене цілком. У мене взагалі таке враження, що навіть якщо ти мене й кохаєш, то маєш на увазі когось іншого, а не мене, — дуже рівним спокійним голосом сказала Марта, не відриваючи очей від шитва.

— Люба моя, дорогенька, ти зараз розводиш демагогію, очевидно, начитавшись усілякої романтичної дамської макулатури.

— Тоді давай поговоримо на практичнішу тему. Вже пройшов тиждень, як ти отримав листа від батьків з Німеччини, а ще й досі їм не відповів!

— А я не збираюся їм писати! — відказав Герберт. -Наші родинні зв'язки вже давно розірвано. Навіщо склеювати те, що давно розбито? Це їм чомусь нарешті стало сумно, і вони вирішили згадати, що у них є діти!

— Не говори так. Вони ж усе-таки твої батьки, — м'яко заперечила Марта.

— Вони про це забули у нападі якогось несподіваного патріотизму. Потім утішилися пізньою дитиною, яку сподівалися виховати справжнім німцем. А тепер, коли Дітер так нагло помер, вони спохопилися, що десь є запасні діти!

— Герберте, ти інколи буваєш дуже жорстоким!

— Для них це може бути розвагою, а для нас навіть небезпечно! — похмуро, але вже спокійніше зауважив чоловік. І в його пам'яті постав візит до ДПУ.

— Чому ж це? Зовсім навпаки! Ті кошти, що вони надіслали, були нам навіть дуже до речі.

— Ти що, не бачиш, що робиться навколо?! Політичний курс змінюється, і більшовики знову показують своє справжнє обличчя. Зв'язок із закордоном може бути небезпечним!

Марта на хвилинку задумалася. Досі вона рідко звертала увагу на політику, сприймаючи все, що відбувалося навколо, радше як театральні декорації до свого життя, а не як щось важливе й варте уваги. Вона була свідком війни, а також значних політичних зрушень у країні, але якось не могла сприйняти того, що люди й справді до таких дріб'язкових речей ставляться аж так серйозно. Марта знала, що для когось політичні справи важливі, хтось за свої переконання віддає навіть життя. Але сама вона ставилася до швидкоплинних гасел як до погоди: якщо йде дощ, брала парасольку і не роздумувала над природою дощу, не прагнула щось змінити у небесній канцелярії.

Зауваження Герберта змусило її замислитися над власними відчуттями. Останнім часом щось тривожне, незатишне було в «політичній атмосфері», що її оточувала.

вернуться

30

Праця Іллі Мечнікова — українського, російського і французького науковця, одного з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології.