— А якщо тобі не пощастить? Ти ж маєш думати й про мене, Мартіне.
— Якщо не пощастить? — Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне, але раптом очі його заблищали. — Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.
Вона нахмурила брови так мило, так чарівно, що він обняв її і поцілунками розігнав хмарки.
— Ну годі вже, годі, — повторювала Рут, зусиллям волі звільняючись від чар його мужньої сили. — Я говорила з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Змусила їх вислухати мене. Була непоштива до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратись і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?
Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:
— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, — батькові дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. А я ж певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.
«Ні, цього навіть і вона не знає», — подумав Мартін.
— До речі, — озвався він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?
Він дивився їй просто в очі і ждав відповіді.
— Мені вони здаються… ну… сумнівними, — відповіла нарешті дівчина.
Цим було сказано все. Мартін відчув, що життя стає таким сірим, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись відверто сказати йому про це, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.
Довго чекати їй не довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося з'ясувати наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».
— Ну, чому ти не хочеш стати репортером? — вигукнула вона, коли він скінчив. — Ти так любиш писати, що, я певна, добився б успіху. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти заробляють багато грошей, а поле їхньої діяльності — весь світ. Їх посилають скрізь — у серце Африки, от як Стенлі[52], брати інтерв'ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.
— Отже, тобі не подобається моя стаття? — спитав Мартін. — Ти гадаєш, що в найкращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?
— Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Вона чудова. Тільки, боюся, занадто важка для звичайних читачів, принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, милий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне іншим.
— Так, у статті багато філософських термінів, — тільки й міг він відказати.
Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.
— Може, це й невдало написано, — мовив він. — Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?
Дівчина похитала головою.
— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.
— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.
— Так. А от твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність…
Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І тільки згодом почув, що вона щось говорить.
— Врешті-решт, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — мовила Рут. — Але чи не годі вже бавитись? Пора серйозно подумати про життя, про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.
— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.
— Так. Батько пропонує…
— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?
Рут мовчки потиснула йому руку, а очі їй зайшли слізьми.
— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.
— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі. — Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїх інших творів?
— Але інші свої твори продають, а ти… ні.
— Це не відповідь на моє запитання. Ти не віриш, що література — моє покликання?
— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила Рут. — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.
52