Але Брісенден, втулившись підборіддям у теплий шарф, дрімав, важко дихаючи, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, похитувалося в такт дрижанню моторного порома.
Розділ XXXVII
Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Брісендена, Мартін запакував «Ганьбу сонця» і послав до редакції «Акрополя». Він сподівався таки знайти журнал, що надрукує цю статтю, і був певен, що тоді вже її можна буде продати якомусь видавництву: «Ефемериду» він теж послав одному журналові. Хоч Брісенден відчував мало не маніакальну ненависть до журналів, Мартін вирішив, що поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якогось першорядного журналу, а тоді вже, маючи в руках певну зброю, збороти й Брісендена.
Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже кілька тижнів не давала йому спокою. Це мала бути блискуча морська повість, зразок романтики XX століття, що змальовувала реальних людей, реальний світ і реальні обставини. Але під захопливим сюжетом мав критися потаємний зміст, який не доходив би до поверхового читача, але й не зменшував би його зацікавлення.
І саме цей зміст, а не перипетії сюжету, спонукав Мартіна до писання. Він завжди переймався перше основною ідеєю, а сюжет уже насновувався на неї. Знайшовши таку ідею, Мартін починав думати над дійовими особами, над місцем та часом дії, що найкраще відповідали б основному мотивові. Він вирішив назвати повість «Запізнілий» і не розтягувати її більше як на шістдесят тисяч слів, що при його надзвичайній плодючості було дрібницею. Узявшись за перо, він першого ж дня відчув глибоку насолоду справжнього майстра.
Мартін уже не боявся, що безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої роботи й навчання не минули даремно. Тепер рука його була тверда, і він міг спокійно вирізьблювати основне в творі; працюючи година за годиною, Іден відчував дедалі глибше, що життя і життєві справи розуміє правильно. У «Запізнілому» Мартін хотів правдиво розповісти про реальних людей і реальні події. Але поза тим у повісті мав бути великий прихований зміст, життєвість, однаково справедлива для всіх часів, усіх морів і земель. І все це завдяки Спенсерові, — подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. — Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав мені в руки і який зветься еволюцією.
Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» — бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Уся повість поставала перед ним у племінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мали бути останні слова повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг наперед викласти на папері кінець. Мартін порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і пересвідчувався, що вона далеко краща.
— Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне, — пробурмотів. — Це Конрад[73]. Але й він, прочитавши повість, потиснув би мені руку й сказав: «Чиста робота, друже».
Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що йому треба йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з'являтися в товаристві. Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, почав читати статтю про Спенсера, що її згадував Нортон. Поступово його охоплював гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов комусь погрожував. Вийшовши з вагона, він як несамовитий помчав вулицею і люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів. Цей звук повернув його до пам'яті. Поріг дому він переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Але тільки-но увійшов до вітальні, як його охопила страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Буржуа», «крамарське кубло», — згадав він Брісенденові слова. «Ну й що з того? — сердито спитав Мартін себе. — Я ж одружуюся з Рут, а не з її родиною…»
Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одухотвореною і квітучою. На щоках її грав рум'янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, наукові книжки розвіяли ці думки, але сьогодні він прочитав в очах Рут щось таке, чого не можна було висловити людською мовою, — він прочитав у них кохання. Те саме кохання світилося й у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.
73