Це було божевілля, але вона не хотіла над цим задумуватися. То вже була не колишня Рут, вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч вона тільки ледь-ледь притулилась до Мартіна, а проте була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав — він боявся розвіяти чари. Його стриманість і несміливість допомагали йому. Але в голові наморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивно, наче у сні. Він насилу зборов шалене бажання кинути шкот, стерно і стиснути Рут в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не можна робити, і він був радий, що зайняті руки допомогли вистояти проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Адже тоді доведеться підвестися, щоб повернути вітрило, і їхню близькість буде порушено. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в душі благословляв своє важке матроське життя, яке навчило його панувати над морем, човном та вітром і дало змогу цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.
Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась од Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. Їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа збоку, відсунувшись від Мартіна. Її щоки пашіли, і тільки тепер дівчина усвідомила, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Олні. Що з нею сталося? Такого ніколи не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не виникало. І, схвильована таємницею своєї щойно розквітлої жіночності. Рут спаленіла від сорому. Крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку. І чому саме він? Може, її мати має рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, що вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх не зрадив місяць, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.
Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, неспокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів, відмовлялася заглядати в майбутнє й думати про свою долю. Вона була вкрай збентежена й охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вона твердо вирішила — не дати Мартінові нагоди говорити їй про своє кохання. Тоді все буде гаразд. Через кілька днів він вирушить у море. А втім, хай говорить — однаково все буде гаразд, вона ж бо його не любить. Звісно, які-небудь півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це вперше вона вислухуватиме освідчення. Навіть подумавши про це, Рут відчула, як у неї солодко забилося серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Це вабило її непереможно. Усі основи її життя раптом захиталися. Думки затріпотіли, як метелики, принаджені вогнем.
Вона так далеко зайшла в уяві, що вкладала Мартінові в уста слова його освідчення, а собі в думці підбирала найлагідніші вирази для відмови і переконувала його бути справжнім мужнім чоловіком. Передусім він повинен кинути курити. Цього вона особливо домагатиметься. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його втримати, — адже ж і матері вона це обіцяла. Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення треба було відкласти до слушного часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.
Розділ XXI
Надійшов розкішний осінній день, теплий і м'який день бабиного літа в Каліфорнії, коли сонце світить ніби окутане імлою і вітерець не в силах сколихнути дрімотне повітря. Прозорий багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір'ях. Сан-Франциско розкинулось на пагорбах, наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, подекуди видніли судна; одні стояли нерухомо, інші повільно пливли за течією. Над Золотою Брамою[36] блідо-золотавою стежкою під промінням призахідного сонця велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс[37]. А далі, над темним обширом Великого океану, клубочились на обрії густі хмари, які, пливучи до суходолу, провіщали недалекі вже буремні подихи зими.