— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, — докірливо мовила Рут.
— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури… — Мартін змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці. — Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, бачу, що більшість їх порожні, як нулі. Тільки професор Колдуелл не такий. То таки справжня людина.
Рут просяяла.
— Розкажи мені про нього, — попросила. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.
— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?
— Я два роки слухала його лекції, і тим-то мені цікаво, яке враження він справив на тебе.
— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім в ньому є якась наче пляма… Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку? Спробую інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй блиснуло крізь листя марево. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і тепер страждає, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, яку міг одержати за свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.
— Так, я до нього не підходила, — сказала Рут. — І тому не розумію, що ти хочеш сказати.
— Я й сам відчуваю це дуже невиразно, — поступився Мартін. — У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.
Цей вечір вніс у Мартінові почуття якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, до яких хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши, не крив цього від себе з фальшивої скромності — він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуелла. Життя й книжки Іден знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях Морзів, що вони, мов горді орли, самотньо ширяють в небесній блакиті, високо над землею, над метушливим стадним життям.
Розділ XXVIII
Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п'ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи[45] — напад з цитаделі позитивної науки на фантазерів, які мріють про чудеса, хоч у самому житті є багато гарного й чудового, що не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими нарисами — «Туга за чудесним» та «Міра людського «я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.
За двадцять п'ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот Мартін одержав п'ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика, — цілий долар. Крім того, він ще одержав п'ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п'яти доларів), ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно платити наперед.
Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, які забракував газетний синдикат. Мартін перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як не слід писати газетних оповідань, і, зрештою, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у мелодрамах — скажімо, «За Бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч бідний, та чесний», що ними захоплювався Іден у дні ранньої юності.
45