Біля багаття Маруся впізнала семінариста Кирика й Устима Гаркавого, якого всі називали Шановний, — не тому, що Устим був старшого віку і, як сам казав, калатав уже третю війну, а через те, що він звертався до всіх, ба навіть до свого коня і найлютішого ворога тільки цим словом — шановний. А тепер Шановний, вигрібаючи печену картоплю із приску, тихенько бідкався, чи пожалує їх Маруся, чи прожене, окаянних, туди, звідки вони прийшли. Кирик, пригрівшись коло вогню, уже клював носом і був певен, що це йому сниться, коли з темряви виринула постать Марусі й стала перед ними в освітленому вогнем колі. Та побачивши, як схопився на ноги Шановний, Кирик і собі виструнчився на повен зріст, знімаючи шапку, — хай це сон чи не сон, а честь треба знати. Шановний з Кириком винувато впустили голови на груди.
— Ми вернулися… — сказав Шановний розсипчастим голосом, наче в роті він тримав гарячу картоплину. Його похилена, підстрижена «під макітру» голова була втіленням самого покаяння.
— Вернулися, — повторив за ним Кирик, зіщулившись так, наче по його спині от-от мала походити нагайка.
Так він стояв якийсь час у заціпенінні, а коли підвів очі, то не побачив Марусю, нікого не побачив, окрім Шановного з покаянно похнюпленою головою. Потім вони подивилися один одному в очі, довго дивилися, боячись запитати, чи ти, Шановний (або чи ти, Кирику), бачив кого-небудь перед собою, але, так і не спитавши, разом опустилися кожен на свій пеньок, й оскільки багаття пригасло, то в потемку вони й самі нагадували два корчуваті пні.
Головний табір соколовців стояв трохи далі біля покинутої лісопильні, де ще вцілів обшарпаний дерев’яний барак, збереглися сторожка й сушарня — широке накриття від дощу й непогане стійло для коней. За дві доби козаки це місце встигли обжити — у барак наносили соломи з ближньої скирти, настягали пнів і колод для сидіння, на вогні поставили тагани з казанами й варили ячну кашу та джур[77], — за головний харч мали те, що й коні: овес і ячмінь. Зараз вони, окрім вартових, спали в бараку тим найміцнішим сном, який приходить лише перед світом. Не спав Василь Матіяш — сидів на кругляку під сторожкою, курив, ховаючи цигарку в рукав, хоч і ховатися не було від кого. Наслухаючи луск принишклого лісу та вдивляючись у вологу пітьму, він чекав, коли з неї, з пітьми, випливе білий кінь, а натомість побачив сірого. Напружився, здушив пучками пальців кінчик цигарки, та навіть тоді, коли впізнав вершницю, тривога не відпустила.
— Що трапилося? — спитав Матіяш, коли Маруся зіскочила з коня.
— Нічого, — сказала вона.
— А де ж… Нарцис?
— З ним усе добре.
— А це…
— А це сірий, — сказала вона й подумала, що кращого імені цьому коникові не придумати: нехай буде Сірий. — Що тут у нас?
— У нас?.. Тихо. Повернулися…
— Бачила. Ще?
З її голосу Василь відчував, що «добре не все», але допитуватися не годилося. Він розповів, що хлопці, котрі ходили на вивідки до Фастова, натрапили на ворога раніше, ніж сподівалися. До двох сотень червоних кіннотників стали на ніч у селі Веприк і вже цього ранку збираються вирушати на пошуки «банди Марусі». Якщо їм повідомили про напад на Брусилів, то, певніше за все, кіннота їхатиме на село Дідівщина. Випадає добра нагода привітати москалів на марші під лісом. Адже нас, сказав Матіяш, разом із пилиповчанами тут набереться півтори сотні шабель. «На ходу» сім легких кулеметів — чотири «люйси» і три «шоша». Набоїв, як і гранат, лишилося без запасу, але пошарпати червону «експедицію» вистачить.
— Зустрінемо, — сказала Маруся. — Станемо краєм лісу. А пилиповчани нехай уже зараз виходять наперед і шукають схованку, щоб ударити москалеві в потилицю.
Віддавши Василеві поводи, вона попросила напоїти коня теплою водою. Сама ще мала часину на короткий спочинок. Ліжка в сторожці не було, але Василь настелив їй м’яку постелю із соснового гілля, пославши зверху широку гуню[78].
Маруся провалилася в чорну безодню, яка пахла ладаном.
Її не навідував жоден сон, не торкалося жодне видіння, лише цей сосновий дух ладану виповнював кожну клітину її єства.
Вона здогадалася, що це пахне живиця.
Розплющила очі. Спала чи ні?
Десь поруч пофоркували коні й чулися вранішні хрипкі голоси козаків.
Вони стали лавою вздовж узлісся. Стежу Маруся не висилала, щоб випадково не виявити себе перед наїзниками. Досить того, що в той бік поїхали пилиповчани та десь так зачаїлися, що, якби припекло, їх не знайшов би й вістовий. Та хай, то такі паливоди, що, як розгориться, самі знають, коли підкинути дров.