— Льодзю, — каже Санько. — А в тебе кров червона, не голуба…
Його рот так і застигає у веселій посмішці, бо Санько Кулібаба ніколи не дізнається, що він помер.
Його поховали в Селищі[79] біля куща рясної калини зі сплющеними від ранніх приморозків темно-червоними ягодами. Козаки шаблями розрили землю, пригорщами викопали неглибоку могилу, і — прощавай, друже-брате, колись усі там будемо, тільки не в один час. Якщо Санькова збитошна душа бачила його сумний похорон, то, либонь, солодко защеміла, коли Маруся поцілувала Санька в холодні вуста (чоло було заюшене кров’ю), чого живий Санько не міг собі припустити й у думці. Раніше отаманша промовляла над загиблими козаками прощальне слово, що піднімало дух і кріпило волю, а тут ні — Маруся опустилася на коліна біля мертвого Кулібаби, прости і прощай, мовила тихо й раптом поцілувала його в уста, на яких, здавалося, досі холонула зламана усмішка. Може, згадала, як загітувала безпутного Санька до загону, може, попрощала його поцілунком з якої іншої причини, ніхто того ніколи не взнає, бо ніхто не загляне їй у душу, в яку вона вже сама боялася зазирнути.
Там-таки, в Селищі, Маруся сказала Матіяшу, щоб він із хлопцями, хто має охоту, відходили до Забілоччя (до тієї земляночки, в якій Санько Кулібаба збирався сушити онучі), а всі решта нехай ідуть на свої гнізда й закути. Далі будемо бачити. Сама вона над’їде до Забілоччя через день-другий, бо нині має свою окрему дорогу.
Дорога та була недалека, на хутір Млинок, де Маруся лишила Нарциса у мірошника Свербивуса, та якщо по правді, то причина була не в коневі: вона третю добу не спала, вона з останніх сил трималася на ногах, тож мусила десь відлежатися — не відіспатися, а відлежатися, як поранена звірина. Вістка про Миронову смерть висушила її серце, висмоктала кров, і тепер у жилах холоділа тільки ота рідина, яку влив у її вену збожеволілий лікар, він влив у неї вакцину з крові мерця, і, може, саме тому вона впала на коліна біля мертвого Кулібаби й поцілувала його в холодні губи. Ні, не лише Санька вона цілувала, вона разом з ним попрощала Ангела, попрощала Шума, П’яту, Бугая, але не Мирона, не Мирона, Господи, не Мирона! — навіщо вона повірила тому душевнохворому лікареві, повірила якомусь безпам’ятному ветеринарові, який у затхлому хліві провадить досліди над болящими, виготовляє сироватку з крові мерців, нотуючи результати своїх нісенітних дослідів у заяложений зошит. Ні, ні, ні! Усе те було оманою, жахливим сном, з якого вона досі не вийшла, адже й тепер вона їде на Сірому в якомусь півсні, у тумані, що стелиться низом лісу, чи, може, та мла стояла в її очах, бо он і млин Свербивуса, який притулився у рідколіссі над річкою Кирша, виплив назустріч з туману, і сам Гнат Свербивус вийшов до неї як зітканий з марева привид. Вона бачила тільки його білі обвислі вуса, між якими ворушилася виїмка рота, він щось говорив, говорив, здається, про стрілянину, яку чув з боку Веприка, одне гарматне стрільно розірвалося тут недалеко, казав Гнат Свербивус, потім узяв у неї коня, щоб відвести у стайню, а коли вернувся на подвір’я, Марусю вже не побачив.
Вона зайшла не до хати, а до млина, де з широких сіней одні двері вели на ту половину, в якій мололося, а другі — до кімнати приїжджих, котрі дожидали своєї черги на мливо, — тут була навіть піч, під стіною стояла широка лава, крізь два маленьких віконця сіялося, наче борошно, імлисте світло. Маруся, в чому була — у кожушку, чоботях, шапці, — так і впала на лаву, не чула, як зайшов Гнат Свербивус, як підклав їй під голову подушку й накрив суконною киреєю.
Та минула всього лиш мить — хай година, од сили дві, як вона почула голос із далини: «Тікай!» — і думала, що це сон, аж то Гнат Свербивус торсав її за плече.
— Большаки! Їдуть сюди.
І знов Марусі довелося сісти на Сірого, якого Гнат Свербивус не розсідлував, наче знав, що спочинок буде короткий. Уже сидячи верхи, вона побачила кіннотників на містку через Киршу, потім угледіла їх на дорозі, що вела до млина через ліс, і зрозуміла, що це не випадковий наїзд — москалі брали хутір в оточення. Треба було хутчій іти на прорив, це зрозумів навіть Сірий — він з короткого розгону перескочив тин, але з того боку, в який повернула його Маруся, рідколісся перетинав широкий рів, що зберігся тут із давніх-давен разом з валами. Її вже помітили, бахнули постріли, кулі залопотіли в гіллі дерев, та Сірий рівно і плавно злетів понад ровом, Марусі здалося, що вони із Сірим зависли в повітрі під прицілом сотень рушниць, а коли кінь, торкнувшись землі, раптом посунувся вниз, вона подумала, що в нього влучила куля. Але ні, то земля на гребені рову обвалилася під копитами, Сірий на зігнутих ногах прикро осунувся вниз, а до них уже бігли з диким галайканням спішені москалі, і тоді Маруся дістала з кобури наган — не вихопила, а вийняла його поволі, без поспіху, лишаючи собі краплю часу на роздум, адже бачила велику несправедливість у тому, що раптова смерть не відпускає людині навіть хвильки для останнього слова чи думки. І саме хвилевий розмисел не дав, не дозволив, суворо заборонив їй пустити кулю собі у скроню, не тому, що це був тяжкий гріх — відбирати у себе життя, а через те, що якась невидима сила зсудомила її руку, дихнувши на неї холодом незглибимої таїни.