Уже на ранок нанашко Андрон привів до них у повітку перевізника; видно, покликав його з волоського берега, хоча це був не волох, а чистісінької води циган у пом’ятому капелюсі з обвислими крисами — Маруся колись у такому визволяла Мирона з дарницького полону. Буна дзіва!
Циган добре розмовляв українською, але попросив називати його домнул[81] Грицеску. Він пильно обвів їх лупатими очима, які прокручувалися в орбітах, немов коліщатка, затримав погляд на Марусі, а тоді підійшов до коней. Оглядаючи кожного коня від зубів до хвоста, домнул Грицеску врешті-решт плескав його по крупу, наче ставив печать, і називав незрозумілу ціну у леях.
До Сірого він приглядався найдовше. Щось мугикав собі під ніс, крутив головою, потім, відступивши на кілька кроків, прицінювався на відстані. Підійшовши до Сірого знову, він помацав його за ліве переднє коліно і, не плескаючи по крупу, назвав найменшу, зовсім мізерну ціну.
Далі домнул Грицеску сказав, що якщо їхня згода, то сьогодні опівночі він перевезе їх човном на правий берег Дністра й передасть у руки своєму чоловікові. Той доправить їх у містечко Вовчинець[82], де руських живе більше, ніж волохів, і порадить, що робити далі. Гроші за коней вони отримають на цьому березі. Так, це невеликі суми, сказав циган, але за документи тепер беруть дорого. Коней він забере тоді, коли вони, втікачі, будуть уже в безпеці. На місце зустрічі опівночі їх приведе домнул Андрон.
Циган пішов, а їм усім разом наче заціпило. Навіть Саків Галдун, який галдикав на кожному кроці, тепер не мав що сказати. Він узяв глечик, набулькав повен кухоль вина й вихилив його, пустивши червону цівку на підборіддя.
— Сакове, ти чув? — спитав Пилип.
— Що?
— Він назвав нас утікачами.
— А хіба ми хто?
— Вандрівці, — сказав Пилип.
— Хто?
— Подорожні.
Матіяш пішов до нанашка в хату перебалакати.
Іван Горобей заліг на соломі й намагався заснути. Попереду була ще одна тяжка ніч.
Пилип Золотаренко й собі налив вина за компанію з Саковом.
Маруся підійшла до Сірого. Він сумно опустив голову, ніби зрозумів, що циган оцінив його найдешевше. У нього були красиві маленькі вуха. Марусі хотілося їх погладити, але вона знала, що Сірий не любить, коли його чіпають за вуха. Вона торкнулася його шиї. Сірий підняв голову й намагався сховати її Марусі під пахву. Він дихав теплом. Сірий хукав на її захололе серце.
Цей день був найдовшим у Марусиному житті.
Протилежний берег Дністра бовванів зовсім близько, але в густій темряві проглядали тільки невиразні обриси пагорбів, схожих на хмаровиння. Внизу холодно зблискувало лезо ріки, і чути було рівний шум течії.
— Як же тут спустишся до води? — спитав Саків Галдун. — Тут сам чорт ногу зломить.
— Чорт зломить, — сказав циган. — А ми нє. У кручі видовбані сходи.
Він дістав із торбини грубу паку грошей, уже поділених поперечними купюрами на п’ять часток.
— Це вам, баришня, — простягнув Марусі стосик леїв. — Можете перерахувати.
— Мало, — раптом сказала Маруся. — Ви, домнуле Грицеску, погано розумієтеся на конях.
— А як же наш договір? — навіть у пітьмі було видно, як крутнулися коліщатка його очей.
— Договір був нечесний, — сказала Маруся. — Я його розриваю.
— Скільки ж ви хочете? — спитав циган.
— Ніскільки. Мій кінь, домнуле Грицеску, не продається.
— Чому?
— Бо він не має ціни.
— Тоді й перевозу не буде! — сказав циган.
— Та звісно ж! — щиро засміялася Маруся.