— Хіба це Лесик, тату? — спитала Саша.
— Лесик на небі, — сказав Тимофій Соколовський. — А це його прах.
Він сам узяв на руки закоцюбле синове тіло й поклав на сани.
Довго їхали мовчки. Саша думала, що треба оплакати брата, але горло закам’яніло, в очах було сухо й порожньо. Може, тому вона пізно помітила, що їдуть вони не тією дорогою, якою їхали до Коростишева. Перед Кам’яним Бродом старий Соколовський повернув на Кайтанівку.
— Тату, — сказала Саша. — Ми ж не туди поїхали.
— Туди, — відповів батько.
Далі старий узяв попід лісом на Пилиповичі.
— Поховаємо Олексія так, щоб ніхто не знав де, — сказав він. — Є тут свої люди. Поможуть викопати яму. Земля мерзла.
— Лесика ждуть удома, — сказала Саша.
— Нічо’, менше буде плачу. А ти ось візьми, бо я забуду. — Він дістав із торби в передку саней жовту свічку. — Перед тим, як опустимо в яму, даси йому в руки громніцу[8].
Саша взяла свічку, і раптом її аж підкинуло.
— Тату, дивіться!
Старий озирнувся і не повірив очам.
Їх доганяв білий кінь.
Маруся сказала, що до походу на Київ вона може виставити тисячу козаків — триста кінних і сімсот піших.
— То у вас ціла бригада? — здивувався Осип Станімір.
— Бригада імені Дмитра Соколовського, — сказала Маруся. — Маємо кулемети й батарею гармат.
Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів — поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних — у галичан з кіннотою було сутужно, — і менше радували сімсот піших. Вони вже трохи побачили повстанців, котрі воювали незгірше за вишколених вояків, але важко надавалися до «кооперації» з регулярними частинами. Особливо, коли бої розгорталися вздовж залізниць і треба було швидко вагонуватися до потягів. Повстанці неохоче відривалися від своїх гнізд.
— Ви ще не знаєте нашу піхоту, — сказала Маруся. — Мої козаки, як роззуються, то біжать собачою риссю так само швидко, як коні. А хто не встигає, той хапається за стремено верхівця і мчить поряд із ним.
Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.
— Не вірите? — Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. — У нас є козак, який воює тільки босий.
— Характерник? — спитав Данило Бізанц.
— Чаклун, — сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.
Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.
— А ваші гармаші так само прудкі? — поцікавився Данило Бізанц.
Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.
— Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.
— У річці? — здивувався Данило Бізанц.
— А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.
— І влучно б’ють? — допитувався Бізанц.
— Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.
— А в чому?
— У тому, що вони піднімають дух козаків.
— І залякують ворога, — додав поручник Тарнавський. — Влучив не влучив, а страху наженеш.
— Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, — сказав Данило Бізанц. — Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.
У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.
— Ні, — сказала Маруся. — Ви помиляєтесь.
— У чому? — спитав Данило Бізанц.
— Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.
— Перепрошую, — Станімір торкнувся правого вуса. — А скільки вам, ясна пані, років?
— Двадцять, — не змигнувши оком, сказала Маруся.
Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.
— А показуєте на молодшу! — сказав Станімір.
— Я вродилася на молодий місяць.
Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.
8
Громніца (