Під Глевахою багато хто такого шансу не мав, галичани перли на Київ безоглядно, хоча й зазнавали дошкульних утрат. У кожному зблиску на обрії їм увижалися золоті бані київських церков. Ще трохи — і вони, зім’явши большевиків, помоляться в тих церквах, а потім разом із наддніпрянськими братами підуть на Львів.
Із панцерних потягів теж били гармати й сікли кулемети, низькі вибухи шрапнелі обсипали стрільців свинцем. Червоні кидалися до протинаступу розгорнутим фронтом, але знов і знов змушені були вертати до своїх окопів, залишаючи позад себе вбитих і тяжкопоранених.
Загін Марусі до фронтальних сутичок не встрявав — не партизанське то діло іти грудьми на регулярну армію. Повстанці воюють, коли самі того хочуть, а не тоді, коли приспічить ворогові. Маруся зі своїми козаками гуляла на правому крилі 8-ї Самбірської бригади й пантрувала менші частини червоних, які відривалися від основних сил.
Надвечір, коли ліве крило галичан наблизилося до залізничної колії між Будаївкою[21] і Глевахою, панцерники червоних швидко посунули з поля бою, аби їх не відрізали від своїх. Побачивши, що бронепотяги один по одному втікають, большевицька піхота запанікувала й теж побігла «на повній парі» у цілковитому безладі. Галичани ледве встигали наступати червоним на п’яти.
До заходу сонця курінь Осипа Станіміра зайняв Глеваху.
Курені Данила Бізанца й Миколи Підгірного взяли Васильків. Так 24 серпня галичани розірвали останню лінію оборони й розчистили прямий шлях на Київ.
Наступного дня до Глевахи підійшов панцерник, у вагоні якого був сам Головний Отаман об’єднаного українського війська Симон Петлюра. Розглянувши в далековид поле недавнього побоїща та з’ясувавши становище зі своїм штабом, він наказав подати йому список старшин і стрільців 2-го куреня 8-ї Самбірської бригади, які відзначилися у бою за Глеваху.
Коли цей наказ надійшов до сотника Станіміра, той посмикав себе за правого вуса.
— Тих, що відзначилися, вже немає. Навіщо їм нагороди?
— Після перемоги передамо рідним, — сказав поручник Гірняк. — Вони мусять це знати. І не тільки вони.
— Тоді пишіть. Романчук, Банах, Онишкевич, Кіс, Проців…
— Проців живий, — сказав Мирон.
— Пишіть! — наполіг Станімір. — Проців, Гультайчук, Семенюк…
Потім Мирон спитав:
— А Марусині козаки? Ми ж наче разом…
— Про це треба спитати в Марусі, — Станімір якось чудно подивився на Мирона. — Підете й з’ясуєте. Слава Богу, об’явилися. Стоять під лісом.
— Чому я? — спитав Мирон.
— Тому що ви, пане поручнику, віднині призначаєтеся дипльоматом між нашим куренем і загоном Марусі. Для узгодження бойових дій.
Їхні погляди стрілися, але Мирон, ніяковіючи, відвів очі.
— Може, ви, пане сотнику, думаєте, що я… що мені…
— Це наказ, — сказав Станімір. — Виконуйте. Візьміть у вістового коня, бо те гонорове військо пішого вас ще й не прийме.
Марусиних козаків Мирон знайшов попід лісом біля озера. Тут була ідилія партизанського відпочинку. Одні напували коней, другі сипали їм із мішків овес, треті варили в казанах такий смаковитий куліш, що його дух стелився по всій Глевасі. До нього домішувався запах реміння, диму, кінського поту й онуч, які сушилися на кущах і гілляках. Більшість козаків пороззувалися, щоб ноги подихали, поклали шапки сподом до сонця, аби провітрилися від солоного поту.
На Мирона ніхто не зважав, поки він сам не під’їхав до одного парубка, котрий, примостившись на пеньку, зашивав циганською голкою чобота. Привітавшись, Мирон запитав, де можна знайти отаманшу, на що парубок глузливо пхикнув і сказав, що цього не вільно знати нікому. Е, сказав він, якби Марусю було так просто знайти, то яка б із неї була отаманша? Давно б знайшли, кому треба.
— Але ж мусить бути із нею зв’язок? — стояв на своєму Мирон. — Я маю до неї важливу справу. Мене послав курінний.
— Це треба спитати в наших офіцерів.
— Де вони?
— А онде! — парубок показав циганською голкою в бік козаків, які на бережку грали в карти. — Козирні! Якраз один одному погони чіпляють. Гей, Кулібабо, тут до тебе!