Білий кінь гарцював, роздуваючи ніздрі. Це вже четвертий отаман сидів у його сідлі. «Соколовська! Соколовська! Більше нікого не хочемо!» — кричали козаки. Вона приострожила Нарциса й вискочила на схилок Дівич-гори, щоб усі її добре бачили й чули. Подякувала за довіру й сказала, що хай із нею зостаються лиш ті, хто не збирається триматися хатнього припічка. «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс і себе в ньому, — сказала вона. — Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ! Якщо комусь це далеко, нехай чухає матню на печі», — глузливо промовила вона, і козачня, яка щойно кипіла гнівом, покотилася зо сміху. «Хто хоче чухмарити матню, нехай вийде наперед!» — гукнув великий, як копиця, Микита Шульга. Не вийшов ніхто. «І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!»
— Чому Маруся? — спитав Мирон.
— Вам не подобається?
— Ім’я красиве, а що в ньому?
— Це найупертіше жіноче ім’я[25], — сказала вона.
— Ви вперта?
— Ні, я непокірна.
Після заходу сонця на поверхні річки почала гуляти дрібна риба. Червонопера пліточка, підстрибнувши над водою, впала на широкий листок латаття. Трішки поборсалася й знову булькнула в річку.
На тому березі у верболозах знов зацвіркала пташка.
— Ви знаєте, хто це? — спитала Маруся.
— Де? — не зрозумів Мирон.
— На старій вербі. Плиска до нас озивається.
— Плиска — це річка.
— Та ні, — Маруся здивовано подивилася на Мирона. — Пташка так називається, як і ця річка. Ви ніколи не чули про плиску?
— Ні, — сказав він. — Це тутешня назва?
— Яка тутешня? Суща українська назва. По-московському трясогузка.
— Вперше чую.
— А одуда знаєте?
— Одуда знаю, — сказав Мирон. — У нас навіть є один стрілець на прізвище Одуд.
— У моєму селі цього птаха називають московською зозулькою.
— За що його так?
— Бо він весь час туркотить: «вот-вот, вот-вот».
Мирон засміявся. І з московської зозульки, і тому, що йому стало легко з Марусею. Він говорив уже своїм голосом.
— Як так виходить, що ваш загін завжди з’являється нам на підмогу в найтяжчу хвилину? Тоді біля Фастова ніхто вже не сподівався на диво.
— Даремно, — сказала вона. — На диво завжди треба сподіватися.
— Але підоспів не хто інший, а ви. Чому?
— Ми ж на конях! А кіннота мусить пильнувати піших. Особливо з тилу, хіба ні?
Вона сказала правду, але не відповіла на його запитання.
— Де ви цього навчилися?
— Хіба цього вчаться?
— А тоді, під дощем… Станімір сказав, що ваш кавалерійський маневр треба вписати до військових підручників.
— Він перебільшує. Але передайте сотникові, нехай не гнівається, коли ми іноді пропадаємо. Це не від партизанської вольниці. Річ у тім, що кінь не такий витривалий, як людина. І коли його вчасно не нагодуєш, не даси відпочити, тоді не сідай у сідло. Бо згубиш і його, і себе.
— Чоловік витриваліший за коня?
— Авжеж, — сказала вона. — Людина двожильна, а кінь — істота ніжна й вибаглива. Так, він сильний, прудкий, розумний, але потребує уваги й любові. Без любові кінь стає шкапою.
— А людина?
— Людина твердіша, — сказала Маруся.
Він згадав Київ, згадав початок першої війни з большевиками, коли їх з Осипом приділили до гарматної півбатареї поручника Яреми. Прийшовши до артилерійських касарень, вони вжахнулися безладу, який панував там повсюдно. Майдани й вулиці мітингували, військовики також сперечалися на трибунах, якою має бути їхня революційна рада і влада, а тут, біля касарень, пропадало занедбане військове майно, іржавіли прикидані снігом гармати, зяяли розбитими вікнами пограбовані харчові комори. І хотілося вже завити, коли вони зайшли до артилерійської стайні, де було по коліна гною, і побачили трупи коней, між якими подекуди ще подавали ознаки життя схожі на скелети тварини. Одна коняка тикалася храпом у гній, намацавши там соломину, а решта, приплющивши засльозені очі, покірно чекали скону. Довкола валялася втоптана у гній кінська збруя, гарматні набої, кулеметні стрічки… А скільки часом важить один набій?
— Може, й так, — сказав Мирон. — Зрештою чоловік приручив коня, а не навпаки.
Короткий серпневий вечір погас. Берег спорожнів, не видно було нікого й там, де шевці мочили шкіру. Тільки білий кінь скуб лугову траву, форкаючи на комашню, що лізла йому до рота і в очі.
— Підемо? — спитала Маруся, дивлячись по той бік річки, де в густій сутіні кущі верболозу скидались на пагорби.
25
Очевидно, Маруся має на увазі значення імені Маріамна, від якого походить Марія та його український варіант Маруся. Маріамна — та, що чинить спротив, непокірна.