На позиціях галичан було тихо, хоч надворі зірвався заледве не буревій. На сільському шляху вітер хмарами гнав пилюгу, жбурляв нею межи очі, пісок скрипів на зубах. Шумів-стогнав ліс, щось аж гупало в ньому, вітер чухрав із дерев ще зелене листя, відчахував гілля. На деяких хатах позривав сніпки.
Цей-таки вітер підхопив і десь поніс половину Марусиного війська разом з отаманшею. Чи не до Зеленого в гості подалося непосидюче товариство? Хоча половина лишилася на місці — теж «тримали позицію», сторожували повстанський табір.
На вечір стихло, поручник Гірняк, узявши у вістового коня, поїхав до Плиски, до того містка, з якого вчора якась невідома сила вкинула його у воду. Хотілося ще завидна роздивитися на ті лози, на те місце, де він подорослішав на ціле щастя. Мирон дивувався такій несподіваній щедрості долі й думав, що вона, ця доля, за свій невимірний дар може заправити й велику ціну. Можливо, саме це попередження Маруся побачила у своєму сні.
Він пустив коня пастися, сам же перейшов місток, який був мокрий і слизький — на річці погуляла висока хвиля. Під кущем верболозу, де він учора викручував своє шмаття, Мирон побачив оберемок прив’ялої трави, наче її хтось нагорнув тут для постелі. Роззирнувся і зрозумів, що це вітер наробив шкоди господареві, котрий поскладав скошену отаву в стіжки поза лозами. Вітер розкидав копички, і цілі оберемки отави позаплутувалися в кущах верболозу. Мирон ліг долілиць і глибоко вдихнув гірко-солодкий дух скошеної трави.
Маруся з’явилася, коли стемніло.
На містку тонко дзенькнули її остроги.
Від неї пахло вітром і димом. Обличчя було загадковим. Як у дівчини, котра «щось знає».
— Де ви, панно, сьогодні гуляли? — спитав він.
— Розважалася, — сказала вона. — З козаками.
— І як?
— Добре. Усі живі. Я бачила Ангела.
— З крилами?
— Ні, замість крил у нього за плечима була рушниця. Я бачила отамана Ангела. Він із лівого берега Дніпра перескочив на правий. Справді красивий, як ангел[27].
— Сподобався?
— Поцілуй мене, — попросила вона. — Ох ти ж горе моє несміле. Якби не вкинула тебе в річку, то й досі не знав би, що робити.
Її губи були холодними, а рот тремтливо-гарячий.
— Як — укинула? — перевівши подих, спитав Мирон.
— А так, навмисне. Хіба ти не здогадався?
— Жартуєш.
— Ні, — сказала вона. — Мені було не до жартів. Не думай про мене погано. Ти ж не шкодуєш, що ми впали у воду?
— Питаєш.
— Буде нам з тобою що згадати, еге?
— Як ти впіймала ту пташку?
— Дуже просто. Плиска, вона ж як дитина. Коли заплющує очі, думає, що її ніхто не бачить. Тільки треба вміти підійти до неї.
— Я думав, що ти чаклунка.
— Це ти настелив нам постіль?
— Ні, вітер.
— Ну, звісно, ти б не наважився. Правда ж?
— Хіба мужність у цьому? — спитав він.
— Не знаю.
— Мені здається, що в іншому.
— Скажи, якщо знаєш.
— Мужність там, де любов.
Підлітком Мирон записався у товариство «Сокіл», де він був першим у стусані[28]. Там йому казали, що мужність — то є поготівля до саможертви заради Вітчизни. Іншого пояснення Мирон не шукав. Тепер же він знав, що мужність і самопосвята — то не одне й те саме.
— Пробач, я була зухвала, — сказала вона й лягла на отаву. — Іди до мене.
Ніч посвітлішала. Над ними тремтіли великі, як яблука, зорі.
— Учора я подумала, що може так вийти… що нас не стане. Чи, може, когось із нас. І гріхом буде не те, що ми поєднаємося. Гріх буде в тому, що цього не станеться.
— Ми проживемо сто років, — сказав він.
— Ні, я знаю, що вік мій недовгий. І ти це знаєш. Тому я хочу кохати.
— Чому ти обрала мене?
— Хіба ж я знаю? Це доля, — сказала вона.
Він узяв її обличчя у свої долоні і глибоко подивився Марусі в очі.
— Тоді будь мені нареченою.
27
Отаман Ангел направду був незрівнянним красенем. Мав болгарське коріння, і прізвище Ангел було його справжнім, а не псевдонімом.