Пан старшина, якщо мова про команданта 2-го куреня Станіміра, не мав часу на пусті балачки, хоч був у доброму гуморі. Цей день, 30 серпня, видався найсвітлішим у його житті, а завтрашній обіцявся бути ще веселішим. Вони, хоч обсадили Деміївку та вантажевий двірець, ще не бачили справжнього золотоверхого Києва. Завтра, завтра…
Станімір уже падав з ніг, та навіть не думав про сон. Київ у їхніх руках! Комендантом міста призначено полковника Осипа Микитку.
Лише далеко за північ Станімір приліг у станційній кімнаті, щоб передрімати часину, аж тут принесли телеграфічний наказ корпусного штабу. Він повідомляв, що сьогодні, 31 серпня, о дев’ятій годині ранку відбудеться парадний в’їзд Симона Петлюри до Києва. Для зустрічі та віншування Головного Отамана всі бригади 3-го корпусу зобов’язані вислати на головний двірець по одному найліпшому куреню і по одній батареї для формування збірної парадної бригади. Командантом цієї почесної бригади призначається він, сотник Станімір, котрий особисто мусить зголоситися до корпусного штабу.
Осип ще не встиг обмізкувати наказ, як надійшов новий: він, сотник Станімір, повинен прибути зі своїм куренем о п’ятій годині ранку на головний залізничний двірець.
Кишеньковий годинник показував за двадцять хвилин четверту. Час піднімати стрільців.
Станімір вийшов до станційної зали, скупо освітленої через вікна надвірним ліхтарем. Хлопці спали хто де впав — декотрі на лавах, дехто на підвіконні, а більшість лежали покотом на підлозі. Під стіною Осип побачив у чудній позі Мирона Гірняка. Той скрутився калачиком, підклавши одну руку під щоку, а другу тримав у кишені. На його обличчі блукала сонна посмішка.
«Припильнуйте за ним, Осипе. Він такий неуважний у мене. Віршник».
Це ж треба, подумав Станімір, волею Провидіння парад припав на святу неділю. Цікаво, Головний Отаман парадуватиме на білому коні чи на автомобілі?
Частина друга
Твої очі — квіти темно-сині
На узбіччі радісних доріг.
Чи зустрінемось з тобою знову
На своїх дорогах бойових?
Вони йшли уздовж залізничних колій повз нескінченні ряди товарних вагонів, на яких навіть у тьмяному світлі станційних вогнів можна було прочитати багато написів. Кожен вагон був як окрема сторінка велетенської книги, яку писало достобіса людей.
«Бей хохлов-самостийников!»
«Уничтожим желто-блакитную гидру в ее логове!»
«Смерть немецким наемникам галичанам!»
«Крестьяне! Вы дадите нам хлеб, мы вам — свободу!»
«Петлюра — холуй мировой буржуазии!»
У слові «холуй» стерлася літера «о», тому Петро Гультайчук не міг уторопати, про що там ідеться.
— А що то є — хлуй? — сором’язливо спитав він у Михася Проціва, оскільки той побував у російському полоні і по-їхньому трохи тямив.
— Хлуй? — так само сором’язливо перепитав Михась. Він десь ніби чув таке слово, але що воно означає, не знав. — Москальське глупство[30], — сказав Михась. — У нас таких слів нема. Як я тобі перекладу?
Окрім лайливих написів, на деяких вагонах були й поштиві:
«Хлеб для рабочих красного Петрограда от трудящихся Советской Украины. Благодарить не надо, это наш долг!»
О п’ятій ранку вони були на київському головному двірці. Незважаючи на досвітню годину, тут, на майдані, ворушилося багато військового люду. Біля центрального входу стояло два легкових автомобілі з відкритим верхом. Штаб корпусу містився в пасажирському салоні першої кляси, де також було гамірно. Один заходив, другий виходив — двері не зачинялися.
Станімір зголосився до команданта їхнього корпусу полковника Вольфа. Арнольд Вольф замінив на цій посаді Антона Кравса після того, як той очолив Центральну армійську групу. Австрієць Вольф добре розумів українську, але говорив кепсько. Він німецькою мовою пояснив Станімірові, що сталося те, чого вони найбільше боялися. З лівого берега Дніпра до Києва підходять денікінці. Вони вже у Дарниці, обсадили з того боку ланцюговий і залізничний мости, готуються увійти до Києва. Тому дефіляду скасовано, сказав полковник Вольф. Принаймні тепер вона не на часі.