Рябцев був більш ніж поштивий, він тут-таки попросив пробачення, що не зможе говорити з ними українською мовою, оскільки ця солов’їна мова занадто красива й милозвучна, щоб псувати її недорікуватістю. Але він, Рябцев, обов’язково вивчить українську, вже навіть придбав словник… цього… як його… е-е-е…
— Грінченка? — підказав Мирон.
— Так точно, — зрадів Рябцев. — Ґрінчєнкі. Так што я рад украінской власті і готов виполнять всє єйо дірєктіви.
Вони зайшли до аудієнц-зали, де за великим овальним столом у позі «струнко» стояло ще кілька чиновників (щойно підхопилися з крісел), Рябцев хотів було їх представити, але Станімір сказав, що хай потім, ще встигнемо, спершу треба розглянутися, де тут краще виставити кулемети.
— Как… куда кулємєти? — отетерів Рябцев.
— Так поставити, щоб шиї скорострілів висувалися на вулицю, — сказав Станімір.
— Да зачєм ето, да раді Боґа! — замахав перед собою пухкенькими ручками Рябцев, наче розганяв дим. — Вєдь наші в ґородє, совдепія дала дьору, народ празднуєт, а тут опять двадцать пять.
— Ніяких не двадцять п’ять, — сказав Станімір. — Усього вісім кулеметів.
Чиновники сторожко перезирнулися між собою, потім один поважний думець із чорною квадратною бородою промовив глибокодумно:
— А я, знаєтє-лі, обажаю ґуцулов. Удівітєльно сімпатічний народєц. Ви нє находітє? — догідливо глянув він на Станіміра.
— Я їх і не шукав, — відповів Станімір і ще більше збив з пантелику чиновників. — Гуцули високо в горах.
Осипу по цей бік Збруча вже не раз доводилося чути, що він гуцул, — це, звичайно, ближче, ніж австріяка, але теж пальцем у небо.
Вони з поручником Гірняком ретельно оглянули приміщення, вікна, потім балкон, який виходив прямо на Думську площу, і тут побачили, що до перил балкону прикріплено два невеличкі жовто-блакитні прапорці. Станімір звелів Миронові покликати Гриця Банаха з їхнім курінним прапором — отут посередині між маленькими треба вивісити великого.
Гриць тільки-но вийшов з прапором на балкон, як площа внизу вибухнула тисячоголосим «Слава!» й такими оваціями, що небесно-золоте полотнище затріпотіло без вітру.
— Соборність! Україна! Петлюра! — скандували кияни. — Соборність від Сяну до Дону!!!
Станімір сказав голові Рябцеву, щоб той із думцями займався своїми справами, а вони, «симпатичні гуцули», займуться своїми.
Осипові шкребло на душі. Довкола все захлиналося радістю, а йому чогось не раділося. «Обсадити, але не стріляти», — в голові кілочком засіло химерне напучення. Щось тут було від лукавого.
Він двома сотнями обсадив Думу зсередини та знадвору, одну сотню поставив на головну пошту й оголосив суворе поготівля. До Думської площі посунуло ще більше народу, серед натовпу вешталося чимало озброєних типів, провокаторів, військових у чужих одностроях, на площі більшало російських трикольорових прапорів. На Хрещатику цілими гуртами звільна походжали підозрілі бойовики у пом’ятих червоних погонах з тоненького краму. Дивувало й те, що юрба так само захоплено вітала цих приплентачів, називаючи їх визволителями.
Запахло смаленим. Станімір задзвонив із Думи до корпусного штабу й попросив дозволу роззброїти чужих вояків, але почув пояснення, від якого заскреготав зубами. Не можна нікого роззброювати, бо то можуть бути наші повстанці, а денікінців узагалі не треба чіпати — тільки переговорювати.
«Обсадити, але не стріляти». Станімір був у розпачі.
Ближче до полудня, незважаючи на вуличний гамір, він почув дзвінкий стукіт копит об бруківку. Від Купецького саду[34] до Хрещатика промчав загін терських козаків у чорних кудлатих шапках. Юрба гучними вигуками віддала і їм пошанівок.
Станімір наказав Миронові піднятися вгору на Печерськ, роздивитися, що діється там. На Печерську мав стояти курінь Данила Бізанца, але де саме — вони не знали. Мирон пішов у бік Інститутської вулиці, яка спиналася на печерські пагорби. Ще внизу, на розі будинку міської біржі, він побачив гурт озброєних азіатів. Якісь чуваші чи узбеки були зодягнуті в цивільне, але кожен мав на плечі гвинтівку. Мирон запитав, хто вони. Косо всміхаючись, азіати відповіли, що всі вони «кгарєнниє кгієвлянє» і належать до міського загону самооборони.
— А ти кто? — спитав у Мирона вузькоокий «кгарєнной кгієвлянін» з широким і круглим, як пательня, лицем.
— Заїжджий, — сказав Мирон і неквапом пішов угору.
— Єслі прієжджій, так сматрі в оба! — кинув йому вслід вузькоокий, і всі азіати чомусь зареготали.
Вийшовши нагору, Мирон не побачив не те, що стрільців Данила Бізанца, але жодної живої душі. Ні людей, ні квітів, ні прапорів. Тут було зовсім інше, якесь мертве місто, і пахло у ньому смертю. Мирон зупинився біля двоповерхової кам’яниці з навстіж розчиненими дверима й побитими вікнами. Сопух смерті ще дужче вдарив йому в обличчя. Мирон побачив під ногами застиглий струмок темно-бурого кольору. Це була кров, яка витекла десь від цього будинку, присохла й затхнулася.