— Ганьба! — стрясало повітря праве крило майдану.
— Зрадники!
— Ганьба запроданцям!
Осип, як Демосфен, поволі підняв руку, показуючи, що він буде говорити. Коли натовп притих, сотник зарядив такої, що Мирон не міг розібрати — чи він у розпачі вдає із себе вар’ята, чи справді чоловікові щось зробилося з головою.
— Авжеж, ми зрадники! — на повен голос звернувся Осип до майдану. — Ми зрадники й перекинчики, яким немає ні виправдання, ані прощення. Так, ми остатні запроданці й більше тут ніц не скажеш. Подивіться, панове, на нас уважно, і в кожному старшині чи стрільцеві ви побачите юду. Кожен тільки й носить у зрадницькій голові підлу думку, як би сі продати москалеві за тих нещасних тридцять срібняків. Так, ми зрадники, каємося.
Осип винувато опустив голову, витримав паузу, а тоді звів своє окаянне лице до неба, гейби та Магдалина, що кається, і запитав у майдану:
— Але скажіт мені, поклавши руку на серце, чи не сі зрадники зросили потом і кров’ю шлях від Львова до Києва, аби визволити рідний Край і його столицю? Той шлях усіяний кістками й могилами галичан. Могилами, над якими ніколи не заплаче рідна ненька, не затужить кохана дівчина. Ми, зрадники, пригорнулися до своїх братів-наддніпрянців, щоби вкупі здобути волю для України, бо, крім нас, її не здобудуть ніякі герої. І ніхто з вас не злічить тих жертв, що їх галичани поклали та ще покладуть на вівтар Вітчизни. Тому кажіт на мене що хочете, але не чіпайте тих, котрі згинули за вашу будучність. Чули-сьте? Не чіпайте, бо… затулю писка кожному ось цим-во! — Станімір вихопив з кобури револьвер і потряс ним над головою. — І тут уже мені жаден генерал не указ, курча його…
Слова застрягли Осипу в горлі, та йому все одно не дали б договорити. Майдан сколихнула нова буря овацій:
— Слава галичанам!
— Хай живе Галицька армія!
— Львів і Київ разом!
— Разом-разом-разом!!!
Під ці овації Кравс із Штакельбергом, закінчивши розмову, вийшли з Думи. Тут вони мусили розпрощатися, бо Кравс вирушав на Печерськ до жіночої гімназії, де осів штаб генерала Бредова, а Штакельберг їхав далі своєю дорогою. Барон помітно повеселішав і, по-дружньому взявши Кравса під лікоть, на прощання шепнув йому рідною мовою:
— Herr General, ich moechte Sie um etwas bitten: lassen Sie bitte die russische Flagge noch haengen — mindestens bis dahin, wenn sich das Publikum zerstreut. In der Nacht kann man die dann schon herunternehmen.[36]
Штакельберг уже підходив до свого низенького коника, як раптом, кинувши оком на денікінський конвой, отетерів — він угледів великий триколор, з яким досі носився, як дурень із ступою, їхній прапороносець. Штакельберг дрібно закліпав очима, глянув на балкон і зрозумів, що його волю зневажили. Старий розсердився, аж йому затремтіли руки; він швидко, не по-старечому підійшов до офіцера й вихопив у нього прапор. Кравс не зоглядівся, як барон ускочив у Думу й тут-таки вигулькнув на балконі. Він власноруч застромив держално прапора у вільне гніздо і з усмішкою переможця помахав рукою до лівого крила площі.
Генерал Штакельберг і гадки не мав, до чого призведе його впертість.
Ах!!! Бесарабський ринок уже сьомий рік стояв серед Києва, а такого дива не бачив. Сталося це невдовзі по тому, як під його склепіння зайшов молодий чоловік у солом’яному брилі й мережаній білим по білому сорочці. Ніхто з базарувальників не міг і подумати, що саме цей сухотний хлопчина оздобив фасад Бесарабки своїм горельєфом «Селянин з волами». Він же, Олекса Теремець, недавній учень київського художнього училища, ще й зметикував залізних гусей для головної брами критого ринку. Було… Було, та минулося — тяжка недуга висушила Олексину силу, і тепер він найдужче карався від того, що не міг піти до українського війська. Заздро дивився на кожного стрічного вояка, а розпізнавши старшину, підходив до нього й запитував завжди одне: «Коли? Коли ж, нарешті?..»
На ринок Олекса заскочив купити квіти, але тут уже не було ні пелюсточки. Бесарабка пахла яблуками, грушами, динями, медом, її рундуки вгиналися від сала, м’яса, ковбас, тут було повно риби, масла, яєць, молочні ріки текли поміж киселевими берегами, але квітів уже не було й напоказ.
Роздосадуваний Олекса рушив до виходу, аж тут базарний гомін якось ураз притих і всі голови — в хусточках, картузах, капелюхах, простоволосі — повернулися в бік брами, яку обсіли Олексині залізні гуси. Ах!!!
До ринку повагом в’їхала на білому коні юна дівчина, зодягнута по-козацькому, — в папасі з червоним шликом, у зеленій чумарці, в чоботях з острогами. За спиною в неї стримів карабін, при поясі була кобура з револьвером, з-під папахи на плече спадала золота коса. Диво-козачку супроводжували три гордовиті верхівці, які згори вниз поглядали на базарувальників, на загромаджені всіляким добром рундуки. Дівчина теж приглядалася до людей і товару.
36
Я вас, генерале, дуже попрошу, нехай російський штандарт повисить бодай доти, поки розійдеться публіка. Уночі можна зняти