Один сільський дядько, якому ледь не влетіла до рота муха, раптом зняв з голови бриля, низько вклонився й гукнув так голосно, що його почула вся Бесарабка:
— Здорові були, пані Марусю!
— І ви будьте здорові з неділею! — привіталася дівчина.
«Маруся… руся… ся…» — прошелестіло рядами, і всі чоловіки зняли з голів шапки, картузи, капелюхи.
Олекса Теремець, зібгавши в руці бриля, підійшов ближче до вершниці й запитав тремтячим од хвилювання голосом:
— Коли ж, коли, панно Марусю?
— Що? — вона так щиро до нього всміхнулася, що Олексі забило подих.
Він зайшовся сухим здавленим кашлем, притулив до вуст хусточку, і з його грудей виривалося тільки одне слово:
— К-к-коли?
Дівчина ввічливо чекала, поки він зможе говорити.
Й Олекса Теремець нарешті запитав:
— Коли ж засяє українська булава?
Вона дивилася на нього з тією ж теплою усмішкою.
— Тоді, — сказала поштиво, — як ми піднімемо її до сонця.
Дівчина з козаками так само повагом виїхала з ринку.
Олекса Теремець вибіг за ними услід. Навпроти Бесарабки стояла ще сотня вершників. Олекса думав, що вони поїдуть Хрещатиком до міської управи. Та ні — дівчина повела козаків Бібіківським бульваром угору.
Олекса проводжав їх поглядом — угору, угору, угору, — поки вершники не щезли з очей.
— Коли ж?.. Коли?
Барон Штакельберг зі своїм конвоєм потяг угору по Інститутській, автомобіль генерала Кравса, поволі просуваючись між юрбою, завернув через Царську площу на вулицю Олександрівську[37]. До генерала Бредова з Кравсом поїхали тільки його начальник штабу Людвіг Льобковіц та сотник Верніш.
Саме в цей час до Думської площі доходили чорні запорожці. Попереду, високо тримаючи голову, їхав на вороному й дуже грамотному коні полковник Сальський, вуса якого теж стриміли двома багнетами високо вгору. Поруч звільна похитувався у сідлі похмурий, як ніч, хорунжий Гаєвський, над ним розвівався чорний прапор із черепом і кістками. Вони ще не доїхали до площі, як назустріч вибігла купа людей, котрі зчинили несосвітенний ґвалт. Розмахуючи руками й перебиваючи одне одного, вони кричали, що над містом вчинено наругу, що зайди знов почуваються в Києві, як у себе вдома, ви лишень подивіться, як вони розперезалися і до чого дійшло — почепили над Києвом біло-синьо-червоний прапор Російської імперії.
Розгніваний натовп заважав колоні рухатися далі, і тоді до полковника Сальського підійшла напрочуд вродлива дама в білосніжних шатах від черевичків до крислатого капелюшка. Не кажучи ані слова, вона вельможним жестом привітала полковника і взяла його коня за вуздечку. Знаючи норов Буяна, запорожці завмерли, злякавшись, що він зараз гризне красуню за лікоть, але того не сталося. Від дами так солодко-заманливо пахло, що грамотний кінь полковника Сальського, не огризнувшись, покірно пішов за нею і йшов би отак на край світу, так йому чогось добре зробилося, та навпроти ратуші дама відпустила Буяна й тонкою рукою у білій рукавичці показала на балкон Думи, де розвівався чужинський прапор.
Сальського наче огріли довбнею в тім’я. Навіть кінь заціпенів під полковником. Козаки позбивали шапки на потилиці, очі в них зробилися круглі, брови настовбурчилися, носи хижо загнулися, на шиях напнулися жили.
— То це я маю парадувати перед московським прапором? — спитав сам у себе полковник Сальський. — Не бути цьому ніколи!
— То це ми маємо парадувати перед прапором ворога? — в один голос запитали себе чорношличники. — А дзуськи!
— Сотнику! — звернувся полковник до начальника своєї варти Божка. — Даю дві секунди!
Сотник Божко саме скинув шапку-мазепинку, щоб голова подихала, і кияни вражено дивилися на його гладенько виголений череп, з якого звисав ледь не до пояса чорний в’юнкий оселедець. Сотникова голова від напруги й перезбудження парувала — не лише кияни, але й козаки здивовано дивилися, як над його лискучою головою здіймалася хмарка пари.
У сотника Божка були найкругліші очі, тобто одне око, бо на другому чорніла шкіряна пов’язка, у нього найдужче закандзюбився ніс, і від того Божкове лице здавалося хижим, як у лисого чорта.
Полковник Сальський ще не домовив свою команду, як сотник Божко кивнув бровою до ошкіреного чорношличника, ще страшнішого за самого Божка. Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга.
37
Нині Європейська площа. Олександрівська вулиця тепер називається ім’ям Михайла Грушевського.