— Я розумію. Але на все воля Божа.
Вони пішли далі, отець Ковальський стояв серед шляху й дивився услід воякам і своєму єдиному синові, але Титус жодного разу не озирнувся.
Він загинув у травні під час панічного відвороту, коли армія Галлера повела генеральну офензиву[47] по всьому українсько-польському фронту. Проти їхнього куреня ішов озброєний до зубів познанський полк. Спершу ворог наступав трьома розстрільними, потім його лави злилися в суцільну хмару, від якої повіяло смертельним жахом; стрільці змушені були залишити окопи. Титус Ковальський зненацька підвівся на повен зріст і, тримаючи перед собою кріс із настромленим на нього багнетом, пішов уперед на ворога. «Назад!!!» — заволав Станімір, але Титус його вже не чув, він ішов, не озираючись, як тоді, коли вслід йому дивився батько, отець Ковальський. Куля влучила йому в серце, і Титус не встиг зрозуміти, що його вбито. Тоді вперед побіг Мирон — він чув, як кричав курінний, щоб завернути його назад, та єдине, що міг ще зробити Мирон для Титуса — це винести його тіло з поля смерті. Довкола так густо дзинчали й плескали кулі, що від них прилягла до землі трава.
Титус був зовсім легенький. Убитий стрілець завжди важчий за живого, а Титус був легкий, як пір’їна.
Його поховали над річкою Стрипою.
Їх було троє, вони стояли за кілька кроків від пригаслого багаття; двоє тримали напоготові карабіни, а в третього був куцопал[48], схожий на великого стародавнього пістоля.
— Руки до неба! Не шарпатися!
Вони зненацька підкралися в передранковій сутіні, і хоч Маруся почула їхні кроки й розбудила Мирона, шарпатися було запізно. Лишалося гріти надію, що це прийшли хлопці, яких Маруся шукала. Зодягнуті вони були як партизани — свита, куцина, сіряк, на головах мали смушкові шапки, — але тепер і партизани водилися різної масті: від правдивих вільних козаків до кримінальних та збольшевичених зграй.
Ці троє більше скидалися на своїх. Їхня команда «Руки до неба!» й сміхотливі чортики в очах підказували, що хлопці воюють хитро й весело.
Маруся підняла руки, заодно поправивши капелюх, за нею і Мирон звів «руки до неба».
— Хто такі та що ви робите в Гощі?[49] — запитав лісовик із великими, мов крила, вухами.
— Шпики! — відповів замість них той, що був з куцопалом.
Він підійшов до Мирона, розхристав на ньому свиту, обмацав з усіх боків і лишився розчарований — зброї у старшого «шпика» не було. Зате другий, ще зовсім зелений хлопчисько, сам відгорнув полу киреї, де був захований револьвер. Стромивши його у свою кишеню, лісовик все одно потягся обмацати хлопця, але той різко його відштовхнув.
— Ти куди зі своїми граблями?
Маруся зняла капелюх. Лісовики викотили великі, як курячі яйця, очі.
— Дівка-а-а-а? — вухатий збив шапку на потилицю, і його крилоподібні вуха ворухнулися, як у коня. — Бісова мазниця!
— Я ж казав, що вони шпики!
— Да-а-а-а!.. — зрадів чогось вухань. — Да-а-а-а… Ану потруси їхню шаньку! — показав він на Марусину торбу-їдунку.
— Ми такі шпигуни, як і ви, — сказала Маруся. — Хіба не видно?
— Видно! — озвався третій лісовик, який досі мовчав. — Видно, що ви замасковані нюхачі й вас треба розстрілять.
— Встигнете, — сказала Маруся. — Але ми шукаємо вашого отамана та просимо спершу відвести нас до нього.
Прохання було ризиковане тим, що Маруся не знала, кому ці лісовики підлягають, а закон у всіх повстанців був один: якщо чужий зайшов до їхнього схову, тоді або його розлучали з душею, або переносили в інше місце сховок.
— Ви хочте побачить отамана? — знову зрадів вухань. — Та він вас повісить на першій гілляці!
— Правильно зробить, — сказала Маруся. — Ведіть, маємо діло до нього.
Не давши лісовикам навіть подумати, «бісова мазниця» взяла рушника, який сушився на кущі, й кинула його вуханеві.
— Розріжте надвоє і зав’яжіть нам очі! — сказала вона. — Та швидше, ми гаємо час!
Вухань, як заворожений, дістав з-за халяви ножа й розпанахав поздовж рушника.
— Климцю, кидай ту шаньку та зав’яжи їм очі! — простяг він дві стьожки своєму братчикові, який усе ще порпався в Марусиній торбі.
Климцьо радо заходився сповняти наказ, теж не помітивши, що «бісова мазниця» вже ними командує.
— Ти німий чи не вмієш балакать по-нашому? — спитав він у Мирона, зав’язавши йому очі. Відколи вони накрили цю парочку мокрим рядном, відбріхувалася лише дівка, а цей як води в рот набрав.
— Німий, — сказала Маруся. — А тепер ще й не бачить.
— Нічо’, з нашим отаманом і німий заговорить, — сказав вухань і реготнув точнісінько так, як це робить вухата сова: ху-ху-ху!