Так було часто: він питав про одне, а вона зводила розмову на інше. Під чорною вуаллю ночі її обличчя було ще загадковіше. Він думав, що ніколи не збагне Марусю сповна. Навіть якби доля відвела їм сто років, він би її не пізнав більше, ніж знав тепер.
— Дуже затишна місцина, — сказав він.
— Так, місце чудове.
— Ти була тут раніше?
— Звичайно. Мені цю криничку показав мій наречений.
— Хто-о-о???
— Наречений.
— Хто він? — спитав Мирон, сподіваючись почути, що це жарт, але Маруся сказала:
— Тетіївський отаман Овер’ян Куровський.
— Він… загинув?
— Ні, живий.
Помовчавши, Мирон сказав:
— Я все одно кохатиму тебе.
— Це добре, любий.
— Я, мабуть, чогось не розумію, — сказав він.
— Саме тут, коли мій загін потрапив у пастку, на підмогу прийшов Овер’ян зі своїм відділом. Потім козачня сміялася: Куровський повінчався з Марусею.
— А він?
— Теж сміявся.
— Від щастя?
— Так. Овер’ян щасливий. У нього дружина та двоє дітей. Вибач, мабуть, мені не треба було цього розповідати. Я не знала, що це схвилює тебе. Просто згадалося.
— Але знай: що б ти не вигадувала, я все одно тебе не розлюблю. Ти ж цього хотіла?
— Ні, — сказала вона. — Я хотіла, щоб легшим було наше прощання.
Об’їжджаючи села та хутори, минаючи Трушки, Яблунівку, Березну (ліворуч лишалася Біла Церква, а по праву руку віддалялася Сквира), вони їхали через поля, вибалки, байраки, а подекуди вискакували на битий шлях. Глибокої ночі обігнули Гайворон і ще перед досвітком дісталися до містечка Плисків.
Переїхати річку Роську Маруся вирішила через греблю біля водяного млина, що стояв майже впритул до Фрузинівського лісу. Залишивши Мирона з кіньми на узліссі, вона пішла розвідати переїзд: саме на мостах і греблях найчастіше стояли застави.
Котячим кроком Маруся підкралася до млина, який ніби висів у нічному мороці, дивлячись на річку двома маленькими, як бійниці, віконцями. У них було темно, ніде жодного звуку, тільки десь унизу біля спустів тихесенько плюскотіла вода, яка сочилася крізь шпарини в загатах. Намацавши під ногами камінець, Маруся відійшла за кущі верболозу, прислухалася, зважила камінь на долоні і жбурнула його на плесо. Він шубовснув так гучно, що коні, яких Мирон тримав за вуздечки, скинули головами. У Мирона теж щось скинулося у грудях, він ще дужче напружився, вслухаючись у непевну тишу. Маруся підійшла до нього, як тінь.
— Наче нікого, — пошепки сказала вона. — Рушаємо.
Сівши на коней, вони пустили їх через греблю тихою ступою. Маруся відчувала, як на них дивляться двоє невеличких, як бійниці, віконець. Але на них дивилися з іншого боку.
Щойно переїхали греблю, як із-за рову, порослого рогозою, вирвався крик:
— Стой! Пропуск![51]
Якби вони були не на конях, то, напевно, прикипіли б до землі. Але сірий із гнідим тільки сахнулися вбік і пришвидшили крок.
— Сваі, зєнькі разінь! — Маруся засміялася не своїм голосом.
— Пропуск! Алі будєм стрєлять!
— Пятий раз праєжжаєм здєсь, а ти нє можеш запомніть, болван! — огризнулася Маруся.
Вона різко взяла праворуч, вдарила сірого обцасами і, тріпнувши поводами, припала до гриви коня. Сірий пішов у кар’єр. Гнідий, хоч був не такий прудкий, але відразу рвонув за сірим.
Повітря розпорола кулеметна черга. Мирон, обернувшись, кинув у рів гранату. Влучив чи ні, але вибух підстьобнув їхніх коней і на якийсь час затих кулемет. Потім він знов струсонув пелену ночі, і тепер надія була тільки на безкраю пітьму, в яку вони пірнули, немов у воду. Може, хтось би прицілився в тупіт копит, але як він його почує, якщо перед носом клекотить кулемет? Стріляли, звісно, навгад. Кулі свистіли десь угорі, потім затюкали нижче. Маруся почула, як хрипко гикнув Миронів кінь і всім своїм довгим тулубом гепнувся об землю. Розвернувши сірого, вона побачила, що гнідий плазом сунеться по траві уже мертвий — без іржання і хрипу.
Мирон схопився на ноги.
— Ти цілий? Стрибай!
Він угледів, що Маруся вивільнила своє стремено, і зрозумів її команду. Вхопившись за луку сідла та влучивши ногою в стремено, Мирон вилетів на круп коня позаду Марусі. Сірий трохи присів, потім випростався й помчав на легких ногах, як хорт.
Стрілянина позаду вщухла, але сірий біг і біг уперед, поки засапався, почав хрипіти й осідати в колінах. Маруся його зупинила, вони з Мироном зістрибнули на землю. Прислухалися, чи немає погоні, та чули тільки хрипке дихання сірого, який від мила посірів ще дужче. Приплющивши очі, він трусився на розкарячених ногах, як новонароджене лоша.