Весело їхали, тільки в грабині, де валка якраз завернула до лісу, впоперек дороги чогось лежав товстелезний граб, наче його буревієм звалило. Ще як їхали з Радомишля, то не було тут ні граба, ні вітру, а це тобі маєш — лежить. І не об’їдеш його, й не переступиш, почухав за вухом начміл Курчинога і, скочивши з воза, наказав рекрутам, аби прибрали з дороги дерево.
Сірі свити, раді старатися, позлізали з возів, кинулися прибирати дерево, аж тут їх спинили.
— Не треба! — почулося з лісу. — Ви вже приїхали.
Курчинога був не з лякливих, відразу подав команду до оборони, та Санько його першого тут-таки й поклав упоперек дороги, як того грабочка. Решта міліціонерів одразу підняли руки, а червоноармійці, зашпортуючись у довгополих шинелях, кинулися тікати на той бік дороги до лісу, бо яка ж тут оборона, як не видно, хто та звідки стріляє.
Їх усіх шістьох спровадили до небесної канцелярії, а міліціонерів, котрі не чинили спротиву, Маруся звеліла відпустити. Правда, сказала, щоб спершу їм усипали добрих нагаїв, тільки, хлопці, я вас прошу, не скидайте з них штанів, так відлупцюйте, сказала Маруся, бо, якщо по правді, вона соромилася покарань на голе тіло.
Сірі свити підтюпцем подалися на свої села, дехто хотів пристати до соколовців, але Маруся порадила їм ще трохи подумати на печі — згарячу вона нікого не приймає, справжній козак приходить до неї з конем і зі зброєю, а не приїжджає на возі під червоним конвоєм.
Після того радомишльські большевики все, що робилося проти них у повіті, списували на «банду Марусі», і навіть тоді, коли комдив Федько повів свою дивізію на Київ, у Радомишлі лишився червоний гарнізон. Та й інші большевицькі частини то одна, то друга наскоками навідувалися до повіту, тому командир Осназу[62] Мозолін, колишній моряк-балтієць, а тепер чекіст, що очолив особливий кінний відділ 12-ї армії, цілком слушно звітував Реввійськраді:
«Борьба с бандитизмом ведется в уезде совершенно бессистемно. Части, присылаемые в Радомышль, часто меняются без всякой на то пользы. Причем замечено, что кто бы не приезжал, ни одна из частей не оставляла хорошего впечатления, а, наоборот, своими поступками и действиями дискредитировала власть. Например, выезжая в села якобы для профилактики бандитизма, красноармейцы доводили селян до крайних возмущений, каждое село сетовало, что насильно отбирают вещи, как-то: белье, верхнюю одежду, полотно, сало, обувь и прочее. Бывали даже такие вопиющие случаи, когда политработник проводит воспитательную беседу с местными жителями, а в это время кто-нибудь из воинской части производит допрос селянина, и его публично бьют плеткой по лицу. Вот почему такое настроение у селян, вот почему они поддерживают бандитизм…»
Далі Мозолін, звітуючи Реввійськраді 12-ї армії, писав, що «само имя Маруси стало пугалом для всего края», і немає нічого дивного в тому, що безсистемні наскоки червоних частин не можуть нічого зробити «с этой зарвавшейся бабой». Маруся дуже грамотний і кмітливий ворог, писав уже стриманіше Мозолін, за освітою вона вчителька, банда має яскраво виражене політичне, петлюрівське спрямування. Маруся дуже обережна, приймає в загін тільки тих людей, у яких упевнена, оточила себе трьома відданими бандитами, через яких дає розпорядження іншим членам шайки, поділеним на окремі дрібніші загони. Серед сільських жителів (і не тільки) має мережу інформаторів. Дізнавшись про наближення військових частин, банда Марусі розпорошується по лісах, ярах, хуторах, немов випаровується, а через кілька днів з’являється в іншому місці, причому це може бути далеко за межами повіту. Тому подальші спроби впіймати отаманшу, підсумовував Мозолін, будуть малоперспективними «без внедрения в ее ближайшее окружение нашего агента-осведомителя». Поки не буде успішних розробок у цьому напрямку, він, Мозолін, вважає присутність Осназу в Радомишльському повіті недоцільною.