Виявилося, що отець Софроній чув про те знамення з перших вуст, йому про нього розповідав горбулівський батюшка Дмитро Гов’ядовський, який на власні очі бачив написане блискавицями слово «По-бі-да». Що й кому воно провіщало, тепер важко сказати, можливо, в тому написі слід було читати «біда» чи «обіда», бо невдовзі почалася війна, якій досі не видно кінця. А якщо читати «побіда», міркував далі отець Софроній, то поки що не вгадано чия.
Наумові не сподобалося, що батюшка досі не знає, чия буде «побіда» — в Радомишлі вже майже рік, як гору тримає совєцька влада, а йому, бач, «не вгадано». Отець Софроній, як на те, до Горбулева згадав ще й Соколовських. Мовляв, трьох братів убили, а тепер маєте Марусю.
Наум насупився. Щоб загладити прикрість, отець Софроній запросив до столу наймичку Палазю, а сам вийшов з кімнати.
— Я бачила Марусю, — раптом сказала Палазя.
— Де?
— В Янівці.
Він пам’ятав, що Палазя сама з Янівки, та тільки тепер довідався, що в тому селі тримає парафію не хто інший, як рідний брат отаманші Степан. Наум, певна річ, більше за отця Софронія знав про всіх трьох братів Соколовських, із середульшим Дмитром він навіть зустрічався, коли наприкінці січня Наум, тоді ще боротьбист[63], очолив у Радомишлі совєцький політвиконком, а Дмитро Соколовський налетів на містечко, заарештував Наума й кинув до в’язниці. На підмогу прийшли червоні загони Алєксєєва, Одінцова, Табукашвілі, і Наум знов заходився розбудовувати совапарат і зміцнювати соввласть, боровся з отаманом Дмитром, потім із Василем Соколовськими, а про четвертого братика почув оце вперше від Палазі.
Не подаючи виду, що йому залоскотало під «ложечкою», Наум налив дівчині вишнівки, почекав, поки її щічки візьмуться ще густішим рум’янцем, потім спитав:
— Вона приходила до брата?
Палазя кивнула.
— Сама?
— А з ким же?
І тут Палазя, це золоте наливне яблучко, раптом вивезла таке, що Наумові сперло дух. У суботу, оцю, що буде, отець Степан чекає на гостю.
— Він що, сповідається тобі? — з недовірою спитав Наум.
Палазя сказала, що ніхто перед нею не сповідається, але по суботах, коли отець Софроній відпускає її на день додому, до неї іноді звертається янівський батюшка з проханням приготувати вечерю. Він не каже для кого, але Палазя про все здогадується. Солодкі хрунделики для чоловіків не печуть.
— Вона що — ночами приходить? — спитав Наум.
— А коли ж? — здивувалася йому Палазя.
Погана то прикмета — нахвалятися поставити комусь чорного хреста чи вдавати із себе чорного князя, бо все закінчилося тим, що суботньої ночі у Янівці впіймали самого Наума. Трьох червоноармійців, які з ним були, десь забрала нечиста сила, ніхто не знає, де вони поділися, а самого Наума привезли із зав’язаними очима в якусь припинду[64], і, коли йому зняли пов’язку, Наум подумав, що вже опинився на тому світі. Кліпаючи очима, при свічці він побачив перед собою того, кого вже не було серед живих.
— Впізнаєш? — спитав небіжчик.
— Впізнаю, — сказав Наум.
Перед ним сидів Дмитро Соколовський.
— Тебе ж убили, — сказав Наум.
— То й що?
— Чи, може, то був не ти?
— Може, й не я, — глухим, потойбічним голосом засміявся отаман.
Від того сміху мурахи поповзли по тілу Наума.
— Колись я тобі вже дарував життя, — сказав Соколовський. — Пам’ятаєш?
— Було, — кивнув Наум.
— Не каєшся?
Наум мовчав. У роті в нього стояв металевий присмак, наче під язиком він тримав монету.
— Ти ж колись був майже своїм.
— Я й тепер такий, — сказав Наум.
— Не бреши.
— Я доведу. Я можу працювати на вас.
— Не хочеться помирати?
— Не хочеться, — сказав Наум.
— Хочеш жити?
— Хочу.
— Знаєш, що доведеться робити?
— Знаю, — сказав Наум.
— Згоден?
— Так.
Його відпустили.
Щоб не випробовувати долю, отець Степан назавжди пішов з Янівки. Схожий, як дві краплі води, із братом Дмитром, він уперше допитав ворога, але залишатися в лісі не захотів. Маючи свої плани, пішов невідомо куди. Того ж таки дня, не попрощавшись, втекла від отця Софронія наймичка Палазя. Теж змандрувала не знати в який бік, бо, як виявилося, в Янівці вона ніколи не жила.