Схоже було, що Наум так і не здогадався, хто з ним розмовляв насправді, бо після того в оперативних зведеннях радомишльської Чека та міліції деякий час замість звичного «банда Марусі» знов писали «банда Соколовського».
Невдовзі від товариша Наума прилетіла до них «перша ластівка» — цидулка, яку хтось укинув у торбу «жебрака», що ходив по Радомишлю з катеринкою[65].
«Сов. секретно. Тов. Скороходову. В связи с успехами Красной армии на деникинском и петлюровском фронтах рассматривается возможность о направлении на вверенный вам участок частей интербригады, сформированной из мадьяр, китайцев и латышей, отличающихся особой твердостью и беспощадностью к к/р[66], как-то: отряды Фекетэ, Лю Си Ляна, Ко Гуа. Приказываю в ближайшее время установить места базирования банды Маруси и других бандитских группировок, а также определить села, наиболее активно сочувствующие бандитизму. Наши дополнительные силы уже подошли к Фастову…»
— Ідуть визволяти Україну від українців, — сказала Маруся.
Вони зупинилися у зруйнованому фільварку біля лісового урочища Довжик, де ще збереглося дві довжелезні стайні з почорнілою злежаною соломою. Кращого місця для відпочинку годі шукати. Надворі зривався колючий вітер і вже підвивав на горищі голодним вовком.
Солома була теплою. Якщо в неї застромити руку, то здавалося, що там досі ховається літо. Та й біля фільварку ще піднімалася така свіжа трава, що можна було пасти коней. Але в їхніх болотистих ведмежих закутках трава зеленіла навіть під снігом.
На соломі порозсідалися всі свої — майже самі горбулівці. З настанням холодів їхній загін почав танути, але Маруся не брала того до серця: проти зими так мусило бути. Менше людей простіше утримувати — легше з харчами, видніше, хто чим дихає. Розходилися ті, хто ще міг повернутися в теплу хату. Якщо колись «ведмежі кутки» дожидали санних доріг, то тепер, навпаки, вони боялися снігу. Розмови між козаками дедалі частіше зводилися до одного: доки все це триватиме й чим воно закінчиться? Вони потомилися, адже більшість із них почали воювати ще в світову, і відтоді майже не мали передиху. Мало було спочинку й ще менше просвітків. Надія то розгорялася, то пригасала, а війні не видно було кінця. На їхню землю сунули червоні, білі, німці, поляки, тепер, дивися, поперли ще й жовті — китайці, десь узялися мадяри, лотиші, калмики, башкири, посунули якісь покручі-інтербригади, і не було їм ні ліку, ані зупину. Вся світова війна враз перекинулася в їхній Край, де начебто всі воюють проти всіх, а насправді точиться битва за Україну.
Василь Матіяш уперше заговорив про закордон. Він сказав, що якщо вже геть ховати кінці у воду, то найкраще податися за Дністер.
— Хочеш скупатися у Дністрі? — спитала Маруся.
— Румуни наших не видають, — сказав Матіяш.
— Ти там був?
— Ні. Але я знаю, що краще йти за Дністер, ніж за Збруч.
— Я нікого не тримаю, — сказала Маруся.
— Чує моє серце, що наближається прогар.
— Не слухай його.
— Кого?
— Серця. Якщо воно заяче, то краще його не слухати, — сказала Маруся. — Краще вирвати його із грудей.
— Це в мене заяче серце? — образився Матіяш.
— Досі було левине, — сказала Маруся. — Не впускай у нього зневіру. Ця гадюка з’їдала ще не таких.
— То все доля. Від неї не втечеш.
— Будь сильнішим за неї.
— За кого?
— За неї. Долю, — сказала Маруся.
— Як?
— Вірою. Поки чоловік вірить у свою силу й перемогу, він сильніший за долю. Хіба ти не знав?
— А де її взять, тої віри? — спитав Матіяш. — Коли…
— Коли що?
— Василь питає, як бути далі, — став на бік Матіяша Іван Горобей. — Тут слабодухих немає, але нам треба знати, як бути далі.
Вітер надворі дужчав. Він співав пісню голодних вовків.
— Треба прориватися на з’єднання з нашою армією, — сказала Маруся.
— Знов чіплятися за крило галичан? — спитав Матіяш.
— Чому галичан? Ми пристанемо до армії Петлюри.
— Де вона?
— Близько.
— Хтось бачив її?
— У мене теж є серце, — сказала Маруся. — І воно чує.
Вона всміхнулася до Матіяша.
— А хто це казав, що Петлюра не бере повстанчі загони до армії? — спитав Матіяш.
— Я казала. Але становище змінилося. Думаю, що тепер там на вагу кожна одиниця. Якщо ні, будемо тут… — Маруся помовчала й додала: — Будемо тут держати Україну.
— А що з Несміяном? — жуючи соломину, спитав Іван Горобей.
— Не знаю, — сказала Маруся. — Чекаю вісток від Ангела. А поки немає зими та ще можна зібрати бригаду, треба йти у бік Фастова.