— На червоно-жовтих? — спитав Матіяш.
— Таких гостей краще зустрічати в дорозі, ніж виглядати удома.
Під натиском денікінців Галицька армія відходила на захід.
Украй знекровлені боями — роззуті, роздягнені, без амуніції, ліків — стрільці з настанням холодів почали масово хворіти на тиф. Прийшов четвертий ворог, спершу невидимий, а тепер набагато страшніший за всіх разом узятих, — він докінчував війну чорною косою. До кінця жовтня плямистий і поворотний тиф поклав до шпиталів більшу половину галицького війська — понад десять тисяч стрільців і старшин, а вже в листопаді у ньому залишилося якихось дві тисячі боєздатних вояків[67]. Це була моровиця — люди щоденно гинули сотнями.
Шпиталі, нашвидкуруч облаштовані у приміщеннях, непридатних для лікування, були переповнені хворими, покинутими на Божу волю в Немирові, Вінниці, Жмеринці, Літині, Барі… На всю Галицьку армію припадало тридцять два лікарі, половина з яких померли ще на початках епідемії. Перевозити хворих залізницею не було змоги, бо залізничники не підлягали військовій команді й тут панував цілковитий хаос. Цивільні службовці діяли на власну руку, шукаючи зиску, часто вдавалися до відвертого саботажу. Повсюдно бракувало вагонів та паротягів, тоді як цілі ешелони безладно скупчувалися на станціях, загороджуючи тор один одному.
Хто ще був здатен до пішого маршу — з останніх сил місив багнюку на розгаслих дорогах; поріділі стрілецькі колони скидалися на похоронні процесії. Люди падали з ніг непритомні, ті, що їхали на возах в обозі, один по одному мерли, як мухи.
Сумні вістки доходили й від наддніпрянців: Дієва армія теж змаліла, зазнала поразки біля Вапнярки, Тиманівки, Крижополя, втратила Могилів і, розріджена тифом, відкочувалася на північ, до Старокостянтинова й Любара.
Це була катастрофа.
В обозі помер Петро Гультайчук. Він відмовився лягти до шпиталю, сказав, що смерть там його знайде швидше, ніж у дорозі. Довго був у гарячці, потім, прийшовши до тями, зняв із себе руді англійські штиблети й попросив Михася Проціва, аби той узяв їх собі. Михась, у якого від чобіт на ногах лишилися хіба що халяви, розсердився.
— Но-но! Ти мені паніку тут не сій!
— Михасику, цить! — сказав Петро Гультайчук. — Я, мо’, ще хвильку маю, а ти мене перебиваєш. Озуй черевики, бо мусиш дойти до Львова. А там недалеко… ти знаєш. Зніми з мене хрестик, бо я не здужаю.
— Таке придумав.
— Цить, Михасику, цить. Передай сей хрестик мóї Зені. Най зодягне малому. Скажеш… Ти знаєш, що сказати… Сей хрестик видів усе. Видів і чув. Як я сі тішив і як умирав.
Петро Гультайчук знепритомнів і більше очей не відкрив. Михась Проців хотів зодягти на нього, вже мертвого, англійські штиблети, але Станімір сказав, що не треба. Волю небіжчика треба виконувати.
Михась узувся й прочитав над Петром молитву. Капелана вони вже не мали. Отець Михайло Якубів з Розвадова відійшов ще раніше.
Як несли Петра Гультайчука до ями, то Михась Проців узяв його за босі ноги, а Мирон попід руки. І тут раптом небіжчик вирвався з Миронових рук і полетів угору, полетів просто до неба. Мирон спершу злякався такого дива, та потім зрозумів, що то не Петро полетів угору, а він, Мирон, падав донизу. Падав він мало, земля була під ногами, але Миронові здавалося, що він летить і летить у безодню.
Коли очуняв на фірі, то хапався за думку, що в нього тиф поворотний, бо це набагато краще, ніж плямистий. Деякі хлопці, хто дужчий, переходжували поворотний тиф на ногах. Мирон уже кілька днів відчував кволість у тілі, біль у голові й біля серця, поволі підіймалася температура, та навіть тоді, коли побачив на животі червоні плями, ще не хотів вірити. Але Станімір теж помітив, що в Мирона почервоніли очі й лице.
— Все, братику, — сказав Осип. — Лишаємо тебе в Калинівці.
— Ти що?.. Там не нині-завтра будут москалі.
— Як будут, то білі. А це вже не страшно.
— Що ти кажеш?
Далі Станімір городив таке, наче в нього теж почалася пропасниця. Мирон був певен, що хтось із них двох марить — або він, або Осип. Але Станімір казав правду. Опинившись на межі загибелі, Начальна команда Галицької армії, щоб зберегти цілість війська й життя людей, підписала з денікінцями перемир’я, за яким їхня армія увійшла до складу збройних сил Юга Росії.
— Ні! — крикнув Мирон, але не почув свого голосу.
— За угодою ми зберігаєм за собою повну автономію, — сказав Станімір. — Залишаються наші бригади, курені, команданти…
67
Історик Лев Шанковський, учасник тих подій, висловив думку, що епідемію тифу в лави українців було занесено штучно. Існує версія, що спецслужби Росії та Польщі добули бацилу в лабораторії Луї Пастера з метою застосування бактеріологічної зброї. Однак цей факт ще потребує ґрунтовного дослідження.