— Ні!
— Ми не беремо ні їхніх погонів, ні присяги.
— Ні! — з останніх сил повторював Мирон, але Станімір лише по його губах бачив те «ні». Мирон уже не міг відтягти голосу.
— Ми взяли за собою право не воювати з українською Дієвою армією, а тільки з большевиками, — сказав Станімір. — Це був наш останній шанс на спасіння.
Мирона знудило, до горла підкотилася блювота.
Потім його довго везли на фірі, і від того, що вона тряслася, боліло все тіло. Нарешті хтось запитав, чи він може стати на ноги. Ні. Вони, його ноги, були напхані тирсою, а коліна розм’якли. Той хтось запитав його прізвище, Мирон сказав, але й тут не почув свого голосу. Він навіть не бачив того, хто його питав, тільки бачив хреста. Хрест був червоний, схожий на налитого кров’ю павука, який ворушив лапами.
Чув, як його стригли, і там, де оголювалася голова, було холодно в мізки. Потім холод повіяв у груди, наче там, біля серця, відкрилася дірка, і в неї свистів вітер. Хтось (мабуть, лікар) водив пальцем по грудях. Мирона взяв страх, що лікар залізе пальцем йому до серця.
І знову — чорне провалля. Мирон не знав, коли він опритомнів — через день, тиждень, місяць? Опритомнів від того, що дуже хотілося пити. Лежав на соломі, а поруч ворушилися якісь люди. Лапайдух[68] дав йому води, потім грудочку цукру, вона, та грудочка, так гучно захрумтіла у нього в роті, що ледве не розкололася голова. Миронові здалося, що він уже не людина, а кінь.
Потім він побачив себе не на соломі, а в труні, застеленій сухою травою, і чудно було від того, що він лежав у домовині, а бачив себе збоку. Видів, як підійшла до труни мама Марія і сіла над ним.
— Що, обдурив іс мене, сину? — з докором запитала мама. — Казав, що сі вернеш домів, а сам умер. Лишив мя саму.
— Простіть, — хотів сказати Мирон, але сказати не вийшло, бо він був мертвий.
— Тато твій і брат загинули у бою, а ти сконав у гнилій соломі, як пес. Казав, що приведеш мені невістку, а де вона? Ото моя невістка? — мама показала очима в темний куток, де сиділа обстрижена жінка із запаленими божевіллям очима.
— Що ви, гаспиди, наробили? — раптом закричала обстрижена. — Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!
Мирон придивився до нещасної і зрозумів, що він не мертвий. Ця жінка лежала на соломі поміж чоловіками давно й весь час голосила за своїм відрізаним волоссям. Мами Марії тут не було та й не могло бути.
Він відчув себе живим, але так, наче голова його лежала окремо від тулуба. Навіть почув над собою голос: «Живий». На тій голові, що лежала окремо, йому розімкнули ножем зуби і влили до рота якусь рідину. Він знов побачив, що довкола нього лежать на соломі люди. Це були напівмерці, вони ще подавали ознаки життя. Обстрижена жінка кричала, хтось стогнав, хтось марив, а той блював прямо в солому. Здавалося, що всі вони лежать у вогкій силосній ямі, повній смороду й нечистот.
Днів не було. Були тільки ночі й жовті липкі вечори.
Іноді йому здавалося, що вже видужує. Одного разу навіть побачив свого ангела-охоронця. Спершу відчув себе на ногах — стояв на вершині Альп серед голих скель, які раптом почали осідати вниз зі страшенним гуркотом. Коли гори обвалилися, він опинився на крихітному острівцеві серед безмежжя води. Вода тхнула кров’ю. Мирона охопив розпач, але невдовзі до нього підплив ковчег. На веслах сидів білий ангел.
— Не бійся, випливемо, — сказав ангел, і Мирон упізнав у ньому діда Чепурного із хутора Вищенького.
— А де Маруся? — спитав Мирон.
— Скоро вона до тебе прийде, — сказав дід Чепурний.
На їхньому шляху в напрямку Фастова лежало містечко Брусилів, яке своїм большевицьким духом дражнило ще Дмитра Соколовського. Тутешній волосний парком був завзятіший за повітовий, тому торік до Брусилова большевики навіть були перенесли на кілька місяців свій окружком із Радомишля. Тут у них був шапірограф, на якому місцеві «пролетарі» Боря Теслер і Яків Гохват друкували прокламації, а розклеювала їх Роза Гулько.
Коли Дмитро Соколовський провітрював Брусилів од большевицького сопуху, побувала в цьому містечку й Маруся, але тоді брусилівська совдепія відмоглася лише переляком. Місцеві крамарі зустріли отамана з хлібом-сіллю, сказали, що вони за Українську Народну Республіку, а що кілька людей іншої думки, то це діло таке, не буває отари без паршивих овець. Даруйте, пане отамане, сказали крамарі, і прийміть від нас коровай, десять мішків борошна, п’ять мішків цукру та солі трохи, ще й сім пудів гороху, примовляли крамарі, як по писаному, віддаючи отаманові свій пошанівок. Дмитро розм’як через «Українську Народну Республіку», потрощив лише парком, у якому, певна річ, не застав ні Борі Теслера, ні Якова Гохвата, спалив шапірограф, а Розу Гулько горбулівські козаки таки впіймали на містку через Здвиж, тільки що ж ти, чоловіче, зробиш з дурною дівкою — наклеїли їй на сідниці дві прокламації, печаті поставили та й відпустили.