Тепер же Брусилів, що лежав на їхньому шляху в напрямку Фастова, обсадився такою залогою, що сплоха не візьмеш. Тільки-но вчора зайшла сюди червона частина, піші й кінні, всі й не вмістилися в колишньому маєтку поміщика Олексія Синельникова. Хто воно й що — ніхто до пуття не знає, бачили тільки, що серед червоноармійців чимало китайців, ще, кажуть, є мадяри й лотиші. Зайшли до містечка, поки що нікого не чіпають, бо їх загодили харчами та горілкою ті ж таки крамарі.
Маруся оголосила ширшу збірку в лісі, що підступав до містечка із двох сторін, облаштувала свій штаб там-таки в Батиєвому урочищі, а в неділю зранку сама пішла в розвідку. Зодяглася, як сільська дівчина, в сіренький сачок[69], хустину закутала низько на очі, поклала в кошик півкопи[70] яєць і пішла немов на базар тією дорогою, що вела від села Озеряни до Брусилова.
Ранок був сонячний, але холодний, досвітній приморозок навіть прихопив калюжі тонким льодком. Містечко жило своїм звичним життям; Марусю давно дивувало, що, незважаючи ні на яке нашестя, люди так само сходилися на торговицю, базарували, справляли весілля, хрестини, гуральні гнали горілку (солодку брусилівську оковиту колись знали навіть у Києві), чинбарні чинили шкіру, дігтярні смерділи дьогтем, триповерховий Дриговий млин тепло пах борошном, і все те виблискувало проти холодного сонця черепичними дахами, яких у цьому містечку було більше, ніж де, адже брусилівська цегельня випалювала найкращу в повіті черепицю і під нею червоніли навіть дерев’яні воловні, що стояли по лівий бік од гуральні.
Маєток Синельникова стояв у старому липовому парку якраз обіч тієї дороги, що вела від Озерян до середмістя. Великий цегляний дім з прибудовами був обнесений червоним муром, наче тут зводилося не житло, а фортеця, і хоч господар давно накивав звідси п’ятами, саме тепер на вході до садиби біля залізної брами чатувала військова сторожа — два вартові у сірих шинелях і кашкетах з червоними зірками. Дуже кумедний вигляд мав один із цих стійчиків, бо до його шинелі зовсім не пасували лапті з обмотками. То були навіть не солдатські обмотки, а грубі суконні онучі, обмотузовані на литках сирицею.
З вигляду це були незлостиві хлопці, ніякі не китайці й не мадяри, звичайні кацапчуки, які навіть зраділи, коли наївна сільська дівчина підійшла до них ближче й завела розмову. Вона запитала у «роднєнькіх», чи не доводилося їм зустрічати такого собі Івана Петрова, це її брат, червоний командир, але вдома про Івана давно вже не чули — чи хоч живий? Ні, вони не знають командира Івана Петрова, сказали червоноармійці, але можуть розпитати про нього у своїй частині, і якщо «мілашка» прийде до парку ввечері, то вони дещо знатимуть. Ох, чим же я вам віддячу, сказало наївне дівча і вже хотіло було пригостити «роднєнькіх» яйцями, та передумало й забідкалося, що ввечері його не випустить з хати матуся, а от серед ночі воно могло б непомітно втекти з дому, хоч і боїться ходити ночами. Хіба що прийде удвох із подружкою. Це так сподобалося «роднєнькім», що вони обоє закивали головами — вночі буде найліпше, тоді вони вже звільняться від варти і, коли всі поснуть, вийдуть ген до тієї альтанки, що стоїть у закуті парку. Домовилися про зустріч опівночі, і Маруся пішла собі далі, пішла на міст через річку Здвиж, яка тут завжди була тихоплинною, а тепер від холоду стала іще повільнішою.
Ярмарок був не таким велелюдним, як годилося йому бути в неділю, ніхто не кричав і не згукував до товару, на торговиці не було ні коней, ні худоби, ні птиці, базарувальники перемовлялися майже пошепки, але і з тих перешіптувань Маруся довідалася багато. Поки вона обміняла у крамаря Янкеля півкопи яєць на стареньку картату хустку, то вже знала, скільки червоні запросили фуражу для коней, скільки загадали випекти хліба, яку мірку горілки замовили на вечерю для штабу. Цього разу гостювальники, слава Богу, не розквартировувалися по хатах, розмістилися в маєтку Синельникова, але трохи їх зупинилося і в волосній міліції, що ташувалася по той бік Здвижу в просторому, хоча й дерев’яному, будинку відставного капітана Алєксандра Пушкіна, котрий також здимів з містечка ще на початку війни. Воно трохи смішно, але цей капітан Пушкін справді доводився якимось прародичем поетові Алєксандру Пушкіну, бо саме до його предка Миколи Васильовича Пушкіна, колишнього власника цього містечка, поет приїздив у гості, і, кажуть, якраз тут, у Брусилові, він програв у карти поручникові Єршову свою казку про горбоконика, яку той потім видав за свою. Так оце в тому будинку Пушкіна цього вечора заповідалася весела гульня, бо, окрім восьми штофів горілки, було замовлено ще й грамофон.