— Війну, може, й так, — сказала вона. — Але не боротьбу. Боротьба не має кінця без осягнення мети.
— Звісно. Тільки… я не хочу, щоб вони тебе вбили, зайченя. Тобі треба відійти з цього пекла. Ти ж хочеш, щоб моя душа мала спокій? Поїдь до моєї мами Марії у Дроговиж. Це недалеко від Миколаєва[72]. Мама тебе, зайченя, заховає у пазуху. Вона врятує тебе, ти перебудеш у неї лиху годину. А ще ліпше, коли станеш їй за дочку.
— Чому не за невістку?
— Не перебивай мене, зайченя. Спитаєш Марію Гірняк, вона живе біля церкви, і прізвище її у дівоцтві було Підцерковна. Ти знайдеш, ти дійдеш, ти ж умієш пройти там, де не вміє ніхто. Обіцяй мені, зайченя.
— Я не хочу без тебе.
— Згодом я тебе там знайду. Бігме.
Він присягнувся їхнім словом, сподіваючись, що вона на знак згоди відповість йому усмішкою, але Маруся не всміхнулася.
— Не знаю, — сказала вона. — Блискавка найчастіше вбиває того, хто втікає від неї.
Поява Марусі в Зозулинцях, де затримався на перемарші 2-й курінь 8-ї Самбірської бригади, не здивувала Осипа Станіміра. Він уже втратив здатність будь-чому дивуватися, на його вимученому обличчі лежала печать незгладимої туги й розгубленості. Розмовляли вони в напіврозваленій клуні, яка більше скидалася на хвилеве пристановище біженця-погорільця, ніж на військовий штаб. Осип сидів на снопі кукурудзиння й, посмикуючи свого правого вуса, повторював одне й те саме:
— Ми ж не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги… Так вийшло…
— Могли б і взяти, — сказала Маруся. — Яка тепер різниця?
— А як могло бути інакше, якщо… обсадити, але не стріляти?.. Ми вимагали від Начальної команди дати нам ясні розпорядження. А у відповідь чули одне: тримайтеся, ніяких сутичок, провадяться переговори…
Маруся мовчала.
— Ви були тоді в Києві? — спитав Станімір, наче забув, що повстанцям заборонили входити в місто.
Але Маруся сказала:
— Була.
— Де?
— На Бесарабці. І біля Лук’янівської тюрми.
— Ну, то ви знаєте… — чогось зрадів Станімір. — Нам наказали обсадити найважливіші об’єкти, але не стріляти. Тільки перемовлятися. А як ся перемовляти з москалем, який знає лише брехати?
— Що тепер говорити? Я хотіла спитати…
— Його тут немає. Він у шпиталі.
Станімір, ще як тільки побачив Марусю, здогадався, що вона розшукує поручника Гірняка. Він не міг їй сказати нічого втішного, окрім назвати місце шпиталю. Маруся вже поривалася йти, але Осип притримав її за лікоть і знову завів своєї:
— Ми цілком автономні. Не взяли ні їхніх погонів, ні хоругв, ні присяги, тільки й того, що тепер не воюємо з ними. Направду це не військовий союз із денікінцями, а таке собі тимчасове замирення. Тактичний маневр, розумієте? Бо як воювати? Армію докінчує тиф.
Марусі здалося, що Станімір схибнувся. Він раптом сказав:
— Я б вам не радив туди йти.
— Куди?
— До лічниці.
— Чому?
— Бо ви його не впізнаєте. Я був там. На це неможливо дивитися. Та й небезпечно. Вам це вже ні до чого.
Станімір подумав, що вона його зараз ударить. Він був не проти. Йому навіть хотілося, щоб вона його вдарила.
— Прощавайте, пане сотнику.
Маруся вийшла надвір, де її дожидав сірий.
Станімір вискочив услід за нею і, гарячково риючись у кишені, майже закричав:
— А оце ви бачили?
Він тримав за бирку ключа, який коливався в його руці, як маятник. Це був звичайний замковий ключ з плескатими зубцями на кінці металевого стрижня.
— Не розумію, — сказала Маруся.
— Це ключ від київської Думи. Ми взяли її, Київ був наш!
Маруся скочила на сірого й погнала в бік поля.
Станімір дивився їй услід, аж поки Маруся не сховалася за пагорбом.
Нерви його розпряглися. Станімір заплакав.
Шпиталь містився в приміщенні, яке найменше годилося для лікування тифозників. Це була спіжарня[73] давно покинутого фільварку, нашвидкуруч пристосована під лазарет. У відгородженому дощаною стіною передсінку тулилася вся «канцелярія» шпиталю, де Маруся застала одним-одного лікаря. Зодягнутий у військовий плащ поверх халата, він спав за столом, поклавши голову на схрещені руки.
Прочинивши ще одні двері, вона зайшла до приміщення, де лежали хворі. Це була обитель самої смерті. У темній величезній коморі Маруся не побачила жодного ліжка, напівживі подоби людей лежали покотом на долівці, застеленій соломою, що від сирості й нечистот стала вже перегноєм. Не було чим дихнути: змішаний сморід блювотини, поту й сечі завис тут хмарою випарів. Стрільці лежали в мундирах, прикриті плащами, шинелями, ряднами, які не рятували від холоду, бо весь лазарет опалювала однісінька залізна пічка з виведеним крізь розбите вікно димарем. У ще одному вікні розбита шибка була заткнута тією-таки соломою.