Їй було холодно. Так, ніби вона одним-одна лишилася посеред світу, і невідомо куди, невідомо навіщо гнала коня назустріч осінньому вітру. Вона вся щулилася від того колючого вітру, який пробирав до кісток, і її бідне серце теж зіщулювалося в макове зерня, не годне вмістити ні болю, ні розпачу, ні усвідомлення того, що сталося. Вона хотіла заплакати, хотіла заридати на весь цей пустельний світ, але не могла, її очі були сухими, і навіть гострий зустрічний вітер не міг нагнати на них сльозу.
У попільнянському заїзді Нухима Кравчика вона купила за гривні мірку вівса для коня, попросила солодкого гарячого чаю, і поки сірий, охолонувши, хрумав овес, Маруся гріла руки об склянку з гарячим окропом. Закмітивши, що «хлопчина» цокотить зубами, чемний Кравчик накинув йому на плечі поверх чумарки тепленького кожушка, а потім сказав, що віддасть його майже задарма, всього за десять «горпинок»[74], бо він, Кравчик, шанує петлюрівські гроші, як і самого Петлюру, котрий заснував у своєму уряді Міністерство жидівських справ і ще тоді, як запровадив в Українській Народній Республіці власного карбованця, узаконив на ньому напис на ідиші поруч з українською, польською та російською мовами. Більше ніде у світі не було на асигнаціях написів жидівською мовою, казав розчулений Кравчик, бо знав, що сказати: хоча на Марусі в цьому подорожуванні була шапка без козацького шлика, він давно помітив на її чоботятах прим’ятини від острогів, а коли вона заплатила за овес і чай гривнями, хитрий Кравчик здогадався, з ким має діло. Так за десять «горпинок» він продав «парубчакові» дівочу кожушанку зі смушевими облямівками по краях — коротеньку (вище коліна), мишастого кольору, акурат для верхівця.
За Попільнею на її шляху лежало урочище Пасічки, якого вона не могла оминути. Вечоріло, та ще було видно, коли Маруся в’їхала в балочку, де ховався зимівник бджоляра Глухенького. Вона зупинилася в акаційках, звідки добре проглядалося господарство німого, й відразу відчула, що тут щось не так. У старому яблуневому саду не було вуликів, але Глухенький, напевно, заніс їх перед холодами в зимівник. Насторожили навстіж відчинені двері до хатини, критої ґонтою. Маруся трохи почекала, чи звідти ніхто не вийде, але схоже було, що там нікого немає. Відвівши сірого далі в акаційки, вона припнула його до дерева, дістала з сідельної кобури[75] наган і нечутним кроком підійшла до зимівника з тильного боку. Перескочивши ліщиновий пліт і ховаючись за прибудовами, Маруся підкралася до задньої, глухої, стіни хати, потім підступилася до причілка, прислухалася — жодного підозрілого звуку. Та це ще більше її насторожило. Ворушка тиша нашіптувала, що тут мусить хтось бути. Відчинені навстіж двері означали близьку присутність або живої людини, або… покійника.
Маруся ступила через поріг. Авжеж! У хатині все було догори дном. Перекинуто стіл, лаву, під ногами валялися розтоптані бджолині рамки, вощані кружки, битий посуд і… кілька порожніх гільз. Усе вказувало на сліди запеклої сутички. Але людського духу тут не було. До запаху вощини й меду домішався гар порохового випалу.
Вона вийшла надвір — повітка, шопа, ще одна більша будівля, стіни якої зовні утеплені сухим кукурудзинням. Схоже, саме там господар ховає на зиму вулики. Але чому двері підперті кілком? Маруся відставила його вбік, зайшла всередину й у косому клинцеві світла, що впало крізь пройму дверей, побачила на підлозі зв’язаного чоловіка.
Тут майже весь простір займали вулики, розставлені один на одному, і між ними навзнак лежав не хто інший, як сам пасічник Глухенький. Його руки й ноги були зв’язані сирицею, та він дивився на Марусю ще живими очима. Коли вона його розв’язала, Глухенький якийсь час так і лежав горілиць, наче не вірив у свій порятунок, потім перевернувся на живіт, став навкарачки й помалу зіп’явся на ноги; вони йому, видно, геть отерпли, бо Глухенький опустився на коліна, потираючи кисті вище зап’ястків, де лишилися синьо-багряні пруги. Він знизу-вгору подивився на Марусю з уже знайомою їй байдужою посмішкою і кивнув — чи подякував, чи привітався.