Маруся не мала часу розгадувати його жести, тому сказала прямо:
— Розкажіть, що тут сталося.
Глухенький помітно напружився, але мовчав.
— Будь ласка, — попросила вона. — Я поспішаю.
— Тобі хтось сказав чи сама здогадалася?
— У вас живі вуха, — пояснила Маруся. — Розповідайте.
— Біда, — сказав він. — Біда, ще й велика.
Глухенький з підозрою помацав себе за вухо. Було видно, що він пережив неабиякий струс, од якого відійде нескоро.
Сьогодні ополудні, сказав Глухенький, отамани знов мали зустрітися з Несміяном. Той цього разу приїхав набагато раніше за наших, і з ним було зо два десятки червоних. Це їх стільки зайшло до мене, сказав Глухенький, а в лісочку могло бути й більше. Він одразу здогадався, що пахне смаленим. Москалі розповзлися дворищем, заглядали в усі двері й закутки, тому він, Глухенький, зрозумів, що вони готують засідку. Але попередити отаманів не міг, бо з нього не зводили очей. Наших приїхало четверо: Ангел, Бугай, Шум і П’ята — шваґер Глухенького. Їхні ад’ютанти лишилися в акаційках, а самі отамани, нічого не підозрюючи, пішли до хати.
— Наші люди дуже довірливі, — сказав Глухенький і мимоволі знов полапав себе за вухо. — Ну, й попалися…
— Їх узяли живими? — спитала Маруся.
— П’яту, свояка мого, Несміян сам застрелив. А трьох — Ангела, Бугая і Шума — пов’язали. Дехто встиг вихопити ліворвера, та куди?.. Москалів тільки в хаті було з десяток, а попід хату збіглося більше. Ну, й ніхто ж такого не ждав. Ад’ютанти, що стояли в акаційках, кинулися на виручку, але їх постріляли.
Глухенький опустив голову, шморгнув носом.
— Мене опісля зв’язали. Не вбили, може, тому, що, думали, німий. Але ж покинули тут зв’язаного, щоб здох, чи як?
— Не знаю, — сказала Маруся. — Про це дізнаємося пізніше.
Щось у цій розповіді трохи не сходилося. Свідка, навіть німого, вони мали б прибрати відразу. А якщо цього не зробили, то або Глухенький чогось не домовляє, або вони знов сюди прийдуть. І то — ще сьогодні! Треба звідси мерщій зслизати.
— Мені пора, — сказала Маруся. — І вам я б не радила тут зоставатися.
— А бджоли? — спитав Глухенький.
— Вони вас підождуть.
— Москалі можуть спалити зимівник і бджіл.
— А вас — ні? — спитала Маруся.
— Може, пронесе, — сказав Глухенький, лапаючи себе за вухо. — Якщо відразу не порішили, то, гляди, пронесе.
— Ну, дивіться, — мовила на прощання Маруся. — Якщо пронесе, то я неодмінно до вас навідаюся.
— Так, звісно, — сказав він, не вловивши її натяку.
Маруся вийшла надвір і навпростець рушила до акаційок.
Господи, чого ж так холодно? Тут, у вибалку, зовсім немає вітру, на ній теплий кожушок, а холод пробирає наскрізь, гуляє в тілі, у грудях, наче там утворилась діра, утворилася порожнеча, в якій немає місця ні жалю, ні скорботі, ні болю, і навіть біда, що спіткала П’яту, Ангела, Бугая і Шума[76], не дістає до серця, наче його немає, наче його вийняли із грудей і поховали там, де немає нічиїх могил.
Виїхавши з балки, Маруся пустила сірого в галоп. Назустріч їй знову подув гострий вітер, але там, де була порожнеча, де була холодна діра, раптом зробилося гаряче. З лівої руки випливла вечорова зоря, показуючи їй дорогу.
До Плютовського лісу вона в’їхала перед світанком. У старому бору ще стояла така пітьма, що за нею Маруся не могла розгледіти кінських вух. Проте сірий упевнено ступав між деревами, не вихляв, не форкав, лише сухе галуззя потріскувало під його копитами. Невдовзі кінь зупинився, і Маруся почула, як він тривожно втягує ніздрями сире холодне повітря. Десь уже недалеко були люди, чи, може, сірий зачув кінський дух.
Злегка тріпнувши поводом, Маруся пустила його далі в глиб лісу й незабаром побачила сполохи багаття, які перебігали по мідних стовбурах сосон, здіймаючись до зелених крон. Вона спішилась і, зачепивши повід за сук, підійшла ближче; біля вогню сиділо два чатових козаки, а решта спали на купинах соснового гілля та падалишньої глиці. Щоб менше дошкуляв холод, вони полягали гуртками по три-чотири душі, притулившись один до одного.
Овва! Це були пилиповецькі гайдамаки, які після наскоку на Брусилів зворохобилися, одійшли від загону, а тепер, бач, повернули назад, мовби нічого не сталося. Наче вони — не вони. У головах цих хлопців завжди було забагато вітру, зате вони рідко оглядалися на ризик і страх. Ще вчора Маруся не пробачила б їм такого зухвалого вибрику, але зараз вона не мала серця на пилиповчан. Зараз у неї не було серця.
76
Несміян (справжнє прізвище Несміянов) передав отаманів до особового відділу 58-ї дивізії Червоної армії, де їх розстріляли. Спершу Несміянов, схоже, не мав таких намірів, але перемоги червоних, здобуті наприкінці 1919 року, змусили командира «Групи військ, повсталих проти Комуни» подумати про власну шкуру. Підступом захопивши отаманів, Несміянов сподівався, що більшовики за таку послугу пробачать йому зраду. Вони справді перенесли його ліквідацію на пізніше, а тим часом Несміянов зі своєю зграєю «північних братів» зайнявся грабунками і терором українських селян.