Отже, нелюдські нащадки людей!.. Я намагався подивитися на це з наукового погляду. Адже вони були ще менш людиноподібними й ще більше віддалилися від нас, аніж наші предки канібали, що жили три-чотири тисячі років тому. А той інтелект, який зробив би для нас такий стан речей справжнім катуванням, давно зник у них!
Ну гаразд, мені, зрештою, що до цього? Ці елої – не що інше, як відгодована худоба, що її мурахоподібні морлоки розводять і пожирають.
А Уїна танцювала біля мене!
Нехай такий стан речей є суворою карою за людський егоїзм. Але ж, далебі, це жахливо. Люди були задоволені, що завдяки важкій праці своїх побратимів – людей, своїх ближніх – могли жити в розкошах і насолоджуватися. У своє виправдання вони посилалися на необхідність, і тепер настав час, коли та ж таки необхідність обернулася до них іншим боком.
Я намагався, наче Карлейль, збудити в собі презирство до цієї жалюгідної, занепадної аристократії. Але я не міг викликати в себе такого почуття. Хай би яким значним було розумове падіння елоїв, усе ж вони зберегли людську подобу, в них залишилося ще багато людського, і я мимоволі відчував до них симпатію й поділяв їхні приниження та страх.
Поки що я не знав, із чого мені розпочати. Насамперед я хотів знайти який-небудь безпечний притулок і виготовити металеву або кам’яну зброю – яку зумію. Це було найбільш невідкладною потребою. Потім я сподівався добути вогонь, щоб мати напохваті смолоскип, оскільки вже знав, що це було найдійовішою зброєю проти морлоків. Опріч того, я збирався створити прилад, за допомогою якого можна б виламати бронзові двері Білого Сфінкса – щось на зразок тарана. Я був переконаний, що якби зумів увійти в ці двері з вогнем у руках, то знайшов би там свою Машину й вирвався б звідси. Я сумнівався, що морлокам вистачило сил затягти Машину кудись далеко.
Уїну я вирішив перенести із собою в наш час.
Перебираючи в голові деталі свого плану, я попрямував до будинку, що його намітив собі як наше з Уїною житло.
Палац із зеленої порцеляни
Близько полудня ми підійшли до зеленого порцелянового палацу, і тут я побачив, що він перебуває в напівзруйнованому стані. У вікнах стирчали скалки шибок, величезні шмати зеленого обличкування повідпадали, тому що металеві рами, на яких воно кріпилося, проржавіли. Палац стояв на зеленій луці, на дуже високому місці.
Перш аніж увійти всередину палацу, я глянув на північний схід і був чимало здивований: там, де, як мені здавалося, мусили бути Вондсворс і Баттерсі, тепер виднівся великий морський рукав чи, точніше, затока. Я тоді вирішив, що в морській глибині, ймовірно, відбулись або відбуваються якісь зміни з істотами. Утім, я недовго думав над цим.
Матеріал, із якого збудовано палац, як я й припускав, справді виявився порцеляною. На фасаді ще виднівся напис якоюсь незнайомою мовою. Я сподівався (і це було, звичайно, необґрунтовано), що Уїна допоможе мені розібрати, що там написано, але відразу переконався, що навіть сама ідея писання ніколи не спадала їй на думку. Вона завжди здавалася мені більше людиною, ніж була насправді, – можливо, тому що в її прихильності до мене було дуже багато людського.
За величезними стулками дверей, які були розчахнуті й поламані, замість звичайної великої зали ми побачили довгий коридор, освітлений цілою низкою бічних вікон. Із першого ж погляду приміщення нагадало мені музей. Паркетна підлога була вкрита грубезним шаром порохняви, і під таким самим сірим покривом рядами лежали найрізноманітніші предмети.
У центрі зали я побачив щось дивне, висохле, що ззовні нагадувало нижню частину величезного кістяка. За його кривими ногами я визначив, що це, швидше за все, була якась вимерла тварина на кшталт мегатерії. Череп і верхні кінцівки валялися поруч серед пилу; в одному місці, там, де крізь дах просотувалася дощова вода, частина кісток зовсім зотліла. Далі, у цій таки галереї, стояв величезний кістяк бронтозавра. Це все підтверджувало мою гіпотезу щодо музею.
Відійшовши убік, я побачив, як мені здалося спочатку, перекошені полиці, але коли змахнув густий пил, що покривав їх, я виявив звичайні вітрини. Цілком імовірно, що вони були замкнені герметично, оскільки багато предметів у них чудово збереглися.
Тепер мені стало ясно, що ми опинилися посеред руїн якогось музею, схожого на той, котрий зараз є в нас у Саут-Кенсінґтоні.[7] Швидше за все, раніше тут було палеонтологічне відділення музею із чудовою колекцією копалин.