Однак неминучий процес руйнування, затриманий на час і на дев’яносто дев’ять відсотків знесилений унаслідок знищення бактерій та грибків, усе ж таки, хоча й дуже повільно, продовжував свою руйнівну справу.
Подекуди я помітив сліди відвідування цього музею чоловічками. Сліди ці виражалися в тому, що багато рідкісних копалин були розламані на шматки або нанизані гірляндами на очерет. У деяких місцях ящики були зрушені, і я вирішив, що це зробили морлоки.
Навкруги панувала тиша. Грубий шар порохняви заглушав наші кроки. Поки я здивовано роззирався навсібіч, Уїна бавилася, катаючи морського їжака по похилому склу вітрини. Аж раптом вона підійшла до мене, тихенько взяла мою руку й заклякла на місці.
Я ж був настільки вражений виглядом цього стародавнього пам’ятника інтелектуальної епохи, що в першу хвилину навіть не подумав про те, яку користь можу мати зі свого відкриття. Сама думка про Машину, котра не давала мені спокою, немов зникла з моєї голови.
Судячи з розмірів, палац із зеленої порцеляни мав би містити в собі не тільки палеонтологічний музей. Імовірно, тут була й історична галерея і, можливо, бібліотека! З огляду на обставини, які склалися, я розумів, що для мене це було набагато цікавіше, ніж видовище занепаду нашої старої культури.
Я вирішив продовжувати пошуки і знайшов іншу, дещо коротшу галерею, яка перетиналася з першою. Очевидно, тут був мінералогічний відділ, і вигляд шматка сірки негайно ж навів мене на думку про порох. Але я ніяк не міг знайти селітру або які-небудь інші азотнокислі солі. Напевно, вони розтанули багато століть тому. Але думка про сірку не полишала мене.
Що ж до інших предметів у цій галереї, то вони не пробудили в мені особливого зацікавлення, хоча в цілому збереглися дуже добре. Я не фахівець у галузі мінералогії, а тому пішов далі по дуже зруйнованому крилу будинку, розташованому паралельно першій галереї, через яку ми ввійшли. Очевидно, цей відділ був присвячений природничій історії, але тут уже давно все змінилося до невпізнанності. Кілька зморщених і почорнілих рештків того, що колись було опудалами звірів; висохлі мумії в банках, свого часу наповнених спиртом; коричневий пил від засохлих рослин – ось і все, що тут залишилося! Зізнатися, я відчув страшенне розчарування, адже якби музей зберігся, у мене з’явилася б нагода простежити процес поступового, терплячого пристосовування, завдяки якому людство зуміло здобути перемогу над живою природою.
Звідси ми ввійшли в галерею, воістину колосальну за розмірами, але дуже погано освітлену. Підлога цієї галереї ледь помітно знижувалася, починаючи від того місця, де був вхід. Зі стелі звисали – на однаковій відстані одна від одної – білі кулі, більша частина яких була розбита на друзки. Це навело мене на думку, що тут колись було штучне освітлення.
Отут я вже більше почувався у своїй сфері. По обидва боки височіли кістяки величезних машин. Деякі з них сильно заіржавіли, деякі зруйнувалися вщент, але були й такі, які ще досить добре збереглися.
Ви ж знаєте, що механізми – то моя особлива слабкість, а тому мені кортіло якомога довше залишатися серед цих машин, тим паче що більшість із них була для мене загадкою і я міг тільки робити припущення стосовно їх призначення. Мені здавалося, що коли я зумію розібратися в цих машинах, то в моїх руках буде могутня зброя проти морлоків.
Раптом Уїна пригорнулася до мене. Це було так зненацька, що я навіть здригнувся. Якби не вона, то я б, імовірно, навіть не помітив, що підлога тут була похилою, й опускався вниз.[8] Той кінець галереї, у який ми ввійшли, ще був над землею й освітлювався кількома вузькими вікнами. Але в міру нашого просування земля немов підіймалася знизу й затуляла вікна, так що зрештою біля кожного вікна залишався тільки колодязь (ніби подвір’я біля наших лондонських будинків) із вузькою щілиною вгорі для світла.
Я повільно рухався вперед, розглядаючи машини, і так цим захопився, що не помітив поступового згасання світла, поки дедалі більша тривога Уїни не змусила мене звернути на неї увагу. Тільки тоді я побачив, що галерея стала тонути в густій пітьмі.
Я нерішуче зупинився й, озирнувшись, відзначив для себе, що шар пилу тут був уже не такий товстий і місцями лежав нерівно. Далі, у напрямку до темного кінця галереї, на цьому пилу можна було чітко бачити численні сліди вузьких ступень.
Відчуття близькості морлоків знову охопило мене. Я зрозумів, що тільки марную час на це наукове дослідження машин. Адже день уже вечорів, а в мене не було ні зброї, ні притулку, ні засобів для видобування вогню! А звідтіля, із віддаленого темного кінця галереї, лунали ті самі дивні звуки й удари, які вразили мене того разу, коли я спускався в колодязь…
8
Можливо, підлога взагалі не опускалася, але весь музей був збудований на схилі пагорба. (