– Я не колекціонер.
– Тоді я був молодий, – додав він. – Господи! Скільки я ганяв по світу! – Він ніби придивлявся до мене. – Два роки пробув в Індії, сім років у Бразилії. Потім поїхав на Мадагаскар.
– Кількох дослідників я знаю з чуток, – сказав я, уже передчуваючи цікаву історію. – Для кого ви збирали зразки?
– Для Доусона. Може, ви чули таке прізвище – Бутчер?
– Бутчер, Бутчер… – Це прізвище здавалося мені дещо знайомим; потім я згадав: «Бутчер проти Доусона». – Стривайте! То це ви судилися з ними, вимагаючи платню за чотири роки – за той час, що пробули на безлюдному острові, де вас покинули самого?
– Ваш покірний слуга, – вклонившись відповів чоловік зі шрамом. – Цікава судова справа, не вважаєте? Я зібрав там невеличкий капітал, і пучкою не кивнувши, а вони ніяк не могли мене звільнити. Я часто тішився цією думкою, поки залишався на острові. Ба навіть вів підрахунки, вимальовуючи величезні цифри на піску бісового атолу.
– Як же це трапилося? Я, правду кажучи, уже забув подробиці справи…
– Бачте-но… Ви чули коли-небудь про епіорніса?
– Звичайно. Ендрюс саме працює над його новим різновидом; він розповідав мені про нього приблизно місяць тому. Перед самим моїм відплиттям. Вони роздобули гомілкову кістку, завдовжки майже в ярд. Ну й чудовисько це було!
– Охоче вірю, – сказав чоловік зі шрамом. – Справжнє чудовисько. Легендарна пташина Рух Синдбада-мореплавця, безумовно, належала до цієї родини. І коли ж вони знайшли кості?
– Мабуть, три-чотири роки тому – здається, у дев’яносто першому році. А чому вас це цікавить?
– Чому? Тому що їх знайшов я – так, так, майже двадцять років тому. Якби в Доусона не затялися з моєю платнею, вони могли б зчинити великий галас навколо тих костей. Але що я міг удіяти, якщо проклятого човна віднесло течією…
Після паузи він продовжив:
– Це, напевно, те саме місце. Щось схоже на болото, яке розташоване в дев’яноста милях на північ від Антананариво. Не чули? До нього треба діставатися вздовж берега, на човні. Можливо, ви пам’ятаєте?
– Ні. Але, здається, Ендрюс говорив щось про болото.
– Очевидно, про те саме. На східному березі. Там у воді, вже не знаю звідки, є якісь речовини, що запобігають розкладанню. Пахне наче креозот. Відразу пригадується Тринідад. А яйця вони знайшли? Мені попадались яйця в півтора фута завбільшки. Болото утворює коло, розумієте, і це місце зовсім відрізане. Крім усього іншого там багато солі. Та-ак… Нелегко мені було в ті часи! А знайшов я це все зовсім випадково. Я взяв із собою двох тубільців і вирушив по яйця в неоковирному каное, зв’язаному зі шматків; тоді ж ми знайшли й кістки. Ми прихопили із собою намет і провізію на чотири дні й розташувалися там, де ґрунт був дещо твердіший. Ось зараз пригадалося мені все – і відразу примарився той дивний запах, що відгонив дьогтем. Кумедна була робота. Розумієте, треба нишпорити в бруді залізними прутами. Яйця при цьому звичайно розбиваються. Цікаво, скільки років минуло відтоді, як жили епіорніси? Місіонери стверджують, що в тубільних легендах сказано про часи, коли такі птахи жили, але сам я розповідей про них не чув.[11] Однак ті яйця, які ми дістали, були зовсім свіжими. Так, свіжими! Коли ми тягли їх до човна, один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилося об камінь. Ох і відлупцював же я хлопця! Яйце було нітрохи не зіпсоване, навіть не тхнуло нічим, наче птаха щойно знесла його, але ж вона, можливо, уже чотириста років як здохла. Негр виправдовувався тим, що його нібито вкусила сколопендра. Втім, я ухилився від теми. Цілий день ми копирсалися в тому бруді, намагаючись вийняти яйця неушкодженими, вимазалися з голови до ніг у мерзенній чорній рідоті, й, цілком зрозуміло, я розлютився. Наскільки мені було відомо, це єдиний випадок, коли яйця дістали зовсім цілими, без найменшої тріщинки. Я роздивлявся потім ті, що зберігаються в Музеї природничої історії в Лондоні; всі вони надтріснуті, уламки шкаралупи зліплено докупи, як мозаїка, і бракує деяких шматочків. А знайдені нами були бездоганними, і я збирався після повернення видути їх. Нічого дивного, що мене пойняла досада, коли цей телепень знищив результат тригодинної праці через якусь сколопендру. Добряче йому дісталося від мене!
Чоловік зі шрамом вийняв із кишені глиняну люльку. Я поклав перед ним свій капшук із тютюном. Він замислено набив люльку, не дивлячись на неї.
– А решта яєць? Довезли ви їх додому? Ніяк не можу пригадати…
– Саме це і є найбільш незвичайним у моїй історії. У мене залишалося ще три яйця. Абсолютно свіжі. Ми поклали їх у човен, а потім я пішов до намету, щоб зварити кави. Обидва мої язичники залишилися на березі – один вовтузився зі своїм укусом, а другий допомагав йому. Мені не могло навіть спасти на думку, що ці негідники, скориставшись моїм становищем, улаштують мені капость. Очевидно, один із них зовсім одурів від отрути сколопендри й від мого прочухана – він узагалі був досить норовистий – і підманив іншого.
11
Наскільки відомо, жоден європеєць не бачив живого епіорніса за малоправдоподібним винятком Мак-Ендрю, який побував на Мадагаскарі 1745 р. (