— Така мені морока з цією справою, — промовив він.
— Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?
— Безперечно! — Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. — Мені потрібно лише півгодини, — промовив він. — Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі — річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.
Я погодився, навряд чи в ту мить збагнувши як слід його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.
Взявшися за ручку дверей, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.
Я остовпів. Було ясно — сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до пам’яті.
— Містер… вийшов звідси? — спитав я.
— Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут. Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді і тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.
Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі.
ЕПІЛОГ
Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам’яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер — якщо слово тепер тут доречне — заселеними плезіозаврами[19] кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду[20]. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв’язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних суперечностей — це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.
Він же, — я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, — завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому — невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.
На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів’ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.
1895
Примітки
Спроби відходу від лінійних механістичних уявлень про час і простір були характерними для європейської науки кінця XIX ст. До них належить і книга Хінтона «Що таке четвертий вимір» (1884), парадоксальною реакцією на яку можна вважати «Кентервільські привиди» Оскара Вайльда. Дискусії про можливості неевклідової геометрії точилися і в тому студентському середовищі, частиною якого був Герберт Веллс. Як людина із схильністю до науково-філософських роздумів, Веллс доходив висновку, що четвертим виміром слід вважати час. У 1888 р. у квітневому та травневому номерах журналу «Сайєнс скулз джорнал» він виступив із повістю «Аргонавти хроносу», де дається опис подорожі в часі; згодом підкріпив свої фантазії науковою статтею «Жорсткий всесвіт» (1891). Та ж ідея була викладена ще раз 1894 р. в журналі «Нейшнл обсервер». З часом ці дві статті слугували науковим підґрунтям для вступу до роману «Машина часу». До того ж Г. Веллс постійно перебував під впливом дарвінівської теорії еволюції, а також наукових ідей свого вчителя Томаса Хакслі, зокрема його роботи «Пролегомени» (1884), де розвинено думку про можливість регресивного руху життя, від форм різноманітних до порівняно одноманітних, від розвинених — до примітивних. Ці ідеї обігруються й піддаються потрактуванню й у романі «Машина часу».
19