— А що як зробити гравітаційну щілину набагато вужчою? — спитав той, що сидів до мене спиною.
— О, тоді можна й атом розщепити! — впевнено відповів його співрозмовник.
І тут мене ніби струмом ударило! Принцип створення гравітаційного каналу, чи, іншими словами, нуль-просторового переходу, відомий уже давно. Вся справа в тому, щоб створити просту й надійну систему мікрофокусування гравіполя. Схема такої системи чітко вималювалась у моїй голові. Я хутко, майже не шкандибаючи, попрямував до виходу.
На чотири дні замкнувся у своїй майстерні, їв раз на добу, спав по три години. І ось, нарешті, апарат, завбільшки як мильниця, був готовий. Мені не терпілося показати його в дії космогаторам, і, оскільки я був цілком упевнений в безпомилковості своїх розшуків, то, навіть не випробувавши свій апарат, подався з ним у той самий третій космоклуб.
— Еврика! — закричав я з порога. — Я винайшов апарат, за допомогою якого можна видалити мозолі з точністю до мікрона.
Космогатори зацікавилися:
— Ану, продемонструй!
Про всяк випадок я попросив усіх відійти в другий кінець залу; щоб присутнім було добре видно, я поклав ногу на стіл і, закріпивши апарат на столі, зсунув важілець енерговикиду всього лиш на одну поділку.
Тієї ж миті з апарата вирвався яскравий промінь, з гуркотом, завалилася зовнішня стіна, приміщення наповнилося пилюкою. Я швидко повернув важілець у вихідне положення.
— Тонику, що з тобою? Ти не поранений? — почулися, схвильовані голоси космогаторів.
— Ні! Все гаразд! — бадьоро відповів я, глянувши на ногу. — Експеримент пройшов вдало— мозоль видалено!
Так уперше було проведено випробування дезінтегратора — могутньої і надійної зброї, якою тепер оснащують космічні кораблі і яку у вигляді стрілецької зброї видають космогаторам перед вильотом на планети, де є особливо агресивна фауна.
ОСТАННІЙ СТРИБОК ФАСЕТОЧНИКА
Сергій ввійшов у кімнату, як чорна хмара.
— Ти розчарований? — наче ні про що не догадуючись, спитав Антоній Ендотеліус. — Не сподобалась симфонія?
Сергій скривився.
— Вона була така довга, що тільки іноді траплялися непогані місця.
— Милославі теж не сподобалась? — ніби між іншим поцікавився дід.
— Я був сам, — похмуро відповів онук.
Кіберприбиральник порався біля Сергієвих ніг, витираючи взуття. Сергій роздратовано гримнув на кібера, і той слухняно завмер.
— Не прийшла? — спитав дід співчутливо.
— Прийшла, — юнак глибоко зітхнув, і по кімнаті війнув вітерець. — Прийшла і сказала, що хоче подивитися по візору повтор інформпоказу загибелі сорок восьмої експедиції.
— А ти?
— Я вирішив, що коли ми вже домовились іти в симфонічний, то підемо тільки туди. Інформпоказ сорок восьмої буде ще не раз.
— А чому б не поступитись Милославі? — лагідно спитав Антоній Ендотеліус.
— Саме сьогодні я вирішив поговорити з нею серйозно і без зайвих свідків.
— Еге, — зітхнув Антоній. — Доведеться тобі звикати до узгодження і керування. Жінка в сім’ї — неформальний лідер.
— У сім’ї? — зніяковів Сергій і квапливо перевів розмову на інше. — До речі, що ж передавали про сорок восьму на Реї?
— Експедиція загинула не вся, — Антоній Ендотеліус випростався на весь свій величезний зріст і заходив по кімнаті. Штани лопотіли довкола його худих ніг. — Фіннебук повернувся. Повернулася, не виконавши завдання, людина, мозок якої щодо швидкості дії не поступається перед комп’ютером і безстрашність якої ввійшла в прислів’я. У свої двадцять п’ять років я лиш трохи перевершував нинішнього Фіннебука, а це щось та важить.
— Еге ж, — пробурмотів онук. — Жахлива пригода. Незбагненна таємниця.
Він глянув на Антонія Ендотеліуса очима, які раптом спалахнули, і з ентузіазмом вигукнув:
— Я б хотів опинитися там, на Реї, поруч з Фіннебуком і допомогти йому розгадати цю загадку! Думаю, що в усьому винен Блідий Фасеточний.
— Ти так думаєш? — якось дивно всміхаючись, поцікавився старий космогатор. — Твій здогад досить правдоподібний. Проте хочу запевнити тебе, що тут, у цій кімнаті, ти будеш ближче до розгадки, ніж там, на, далекій планеті. Ось поглянь…
Антоній Ендотеліус пішов на кухню і викотив звідти, тримаючи за велосипедне нікельоване кермо, щось приземкувате, вкрите, непрозорою пластиковою плівкою. Жестом фокусника космогатор зірвав покривало з таємничого предмета, і Сергій вражено ахнув.
— Плазмова гармата!
— Так, — суворо підтвердив Ендотеліус. — Плазмова гармата — могутня корабельна зброя, перед дезінтегратором не поступиться.
— Гармата? Тут? Навіщо? — вигукнув вражений онук.
— Зараз ти все зрозумієш. Зокрема те, чого Комітет настійно рекомендував з п’ятнадцятої до шістнадцятої години не виходити з будинків. Тільки не перебивай мене вигуками, репліками з місця і наївними запитаннями. Всі запитання до доповідача — після виступу. Отже свій виступ перед шановною аудиторією я почну з того, що нагадаю досить банальну істину: тварина, керована здебільшого інстинктом, майже не передбачає майбутнього. Людина ж прогнозує майбутнє на довгий час. Через те, хоч би які досконалі пристрої для нападу мала тварина, людина її переможе, бо мислення — найсильніша зброя. Тепер коротко про головне. Загинуло п’ять, учасників сорок восьмої експедиції. Живий лишився тільки Фіннебук. От він і розказав, що біля трупів, які з розірваними горлами лежали в калюжі крові, вони завжди знаходили сліди Блідого Фасеточника, хоч ніхто не бачив, що нападав саме він. Ти знаєш, що Блідий Фасеточник — це гігантський хижак, великі фасетчасті нарости на голові якого пристосовані, очевидно, для акумуляції енергії.
Комітет попросив мене розібратися в причинах трагедії, і я полетів на Рею.
— А нам казав, що літав погостювати у Клеобатіса! — ображено кинув онук.
Обличчя Антонія затуманилось.
— Попробуй скажи! Ти не знаєш своєї бабусі! — Старий космогатор боязко глянув на двері, хоча знав, що Сидорина Іванівна повернеться з будинку відпочинку тільки через тиждень. — Є одна людина на Землі, якої я побоююсь, — це твоя бабуся, моя люба дружина. Якби вона довідалась про мої справжні наміри, політ ніколи не відбувся б!
Злітав я на Рею, уважно все обстежив. З’ясувалися дуже цікаві обставини. Перша: справді, біля останнього трупа, точніше біля місця, де раніше лежав труп, я знайшов сліди Блідого Фасеточника. Сам собою напрошується здогад, що людей убивав він. Про це не знав космонавт, який загинув першим, але ж решта могли здогадуватись і бути насторожі. Та, хоч як це дивно, по Фасеточнику не було зроблено жодного пострілу. Друга обставина: рана, яку Фасеточник завдавав людині, була, безумовно, смертельна, проте у всіх випадках після поранення людина рухалася далі — це видно з кривавого сліду, — долаючи ще якихось десять — п’ятнадцять метрів. Просто дивно! Але ще дивовижніше те, що всі приречені на смерть повзли геть від корабля, а отже, від допомоги!..
У Сергія вихопився вигук здивування.
Задоволений ефектом, Антоній Ендотеліус вів далі:
— Я довго сушив собі голову над цим і дійшов цікавого висновку: Фасеточник може переміщатися в часі. Фасетка — це збирач енергії, за допомогою якої він трансформує час. Події можна уявити собі так: Фасеточник, переміщаючись стрибком у минуле, скаче в те, місце, де людина була близько п’ятнадцяти секунд тому. Хижак вискакує ніби з повітря, зненацька вражаючи жертву. Людина майже зразу гине від величезної втрати крові і больового шоку, але… час, можна гадати, має певну інертність. Він переміщує в просторі охоплену агонією людину на те місце, де вона була, коли Фасеточник зробив свій стрибок. Дія, яка відбулась, має повторитись хоч би там що, навіть коли діючий об’єкт знищено вторгненням з майбутнього.