Насамперед він ще раз зайшов до кухоньки і там, біля пічки, залишив пакет із м’ятою і ромашкою. Ну, звичайно, окрім цих двох трав, у суміші була й третя, яку звали у народі сонним дурманом. За такої сльоти солдатики, напевне, неабияк змерзнуть, от і закортить випити чайку. Навіть якщо везуть чай із собою, то навряд чи, побачивши гарну народну заварку, не віддадуть їй перевагу.
«Що ж це я роблю? — подумав знову Слєпньов, коли вийшов із кухні. — На кого руку підіймаю, кого намагаюся визволити?»
Він притулився до дерева, потім намацав у кишені лист від Ядвіги Войцицької. Дістав і, не читаючи, наче сліпий, повів по ньому пальцями. Здавалося, букви його зігрівають.
«Пізно відступати», — подумав якось надто стомлено. Він, ще гучніше сопучи, витяг із конюшні клітку і поставив біля лазні. Так, це була друга його підказка для варти.
За годину після слєпньовської інспекції, коли на ліс уже насунули сутінки, під’їхала команда Аверинцева. Слєпньов здалеку, сховавшись за великою старою сосною, спостерігав, як виводять із карети арештантів — Прокопа та його спільника. Еге, та це, здається, його колишній супутник, Єзерський. Він ще побачив, доки можна було дивитися, як готують собі вечерю солдатики, а для пана Аверинцева, його, Слєпньова, безпосереднього начальника — лазню. Потім він чув лише голоси, і йому здавалося, що це зовсім не він мерзне у холодному, пронизаному злючим вітром осінньому лісі. Вийшло ж так, як він і підказав. Вже при світлі вогнища, яке розклали у дворі, Василь Петрович побачив, як Аверинцев щось каже, оглядаючи клітку. Як клітку розсунули і частинами занесли до лазні. Уже коли звідти вийшов посвіжілий, задоволений Аверинцев, до лазні загнали злочинців, які дзенькали кайданами. Потім біля лазні поставили вартового. Ще один вартовий, як він і передбачав, чатував біля будинку. Ледве згасло вогнище, Слєпньов підкрався ближче до будинку, став чекати. Якщо тільки вони пили чай, заварений його зіллям, то дурман уже почав розбирати їх. Якщо не приспить повністю, то розморить добряче, увагу послабить…
Він почав діяти, коли упевнився, що ті, у будинку, заснули. Першим Слєпньов знешкодив вартового біля будинку. Той, уже майже сонний, і не зойкнув. Для певности Василь Петрович тугіше затягнув припасений ним мотузочок на горлянці. Другий вартовий стояв, притулившись до стіни лазні. Цього він тюкнув із нальоту. Вартовий осів, наче мішок із соломою. Слєпньов обережно відсунув засув, відчинив двері. У ніздрі йому вдарило вже охололе, та все ще вологе і тепле повітря.
— Пане Мечиславе, — покликав він тихенько. — Прокопе, ви мене чуєте?
— Чую, — була тиха відповідь. — Боже мій, невже це ви, Василю Петровичу?
— Я сам… Тихо…
Слєпньов намацав у темряві дверці клітки, випустив обох полонених, наказав іти за собою. Потім посадив їх на коней. Сів і сам. Так втрьох вони і під’їхали до його вороного, який, відчувши хазяїна, тихо заіржав у темряві.
Їхали мовчки. Швидко їхати заважали кайдани на ногах у Прокопа і Єзерського. Лише на дорозі трохи припустили коней. Найдужче Василь Петрович боявся, що Прокіп почне дякувати чи розпитувати, чому він так зробив. Що б він міг відповісти? Але той мовчав, тільки раз, уже на виїзді з лісу, вимовив тихо:
— Приємна річ — дихати вільним повітрям.
Уже за півгодини вони під’їжджали до найближчого села. Де живе сільський коваль, Василь Петрович з’ясував напередодні. Він тихо постукав у вікно невеличкої хатини. Коваль, якого розбудили серед ночі, сердитий спросоння і ще після вчорашньої пиятики, було заартачився, засперечався, але коли побачив перед носом пістоль, злякано затряс головою, потім кивнув — зроблю, мовляв, що бажаєте.
Вони тихенько під’їхали до кузні. За годину кайдани були розковані. На прощання Слєпньов тицьнув ковалеві десятирубльову купюру (дворічну оплату його праці у ті часи) і звелів мовчати, якщо хоче жити.
— Та що там, можете бути певні, — сказав коваль.
Тепер вони їхали вже веселіше. На краю села зупинилися.
— Попрощаємось, — сказав стиха Слєпньов.
Прокіп мовчки обняв Василя Петровича. Вони тернулися на якусь мить щока об щоку. Колишній Єзерський міцно потис Слєпньову руку на прощання.
— Графиня Ядвіга народила вам дочку, — були останні слова Слєпньова, сказані Прокопу.
— Дякую, — почув він у відповідь. — І прощавайте. Може, і побачимось. Хоча навряд.