2
За кілька днів ми зустрілись зранку на харківському Південному вокзалі – усі, хто збирався їхати в Полтаву. Нас було двадцять вісім. На вулиці йшов мокрий, може, навіть останній у цьому році сніг. Погода налаштовувала на затишну домівку й смакування гарячим чаєм, закутавшись у дві теплі ковдри. Неподалік від нас, біля входу в підземку, стояла вродлива дівчина. Її погляд ковзав то вгору, то вниз, перебігав зі стіни на стелю, зі стелі на вікна, на людей, зокрема, й на нашу компанію. «Яка гарненька дівчинка, – подумав я, – яка гарненька». Мені чомусь захотілось узяти її з собою в Полтаву.
От тільки навряд чи вона погодилася б їхати з бородатим чуваком у зелених окулярах, від якого тхнуло перегаром. У неї було золотисте волосся й великі глибокі очі, схожі на два моря, сповнені чимось таким прекрасним, таким прекрасним, чого я ніколи раніше не бачив. Здавалось, вона була трохи розгублена. А ми стояли й голосно розмовляли. Так часто буває: збираються люди докупи й голосно розмовляють. А от для чого? Невідомо. Але головне – голосно.
Організатори цієї поїздки, серед яких був і я, відійшли вбік, щоб обговорити останні новини й кількість узятих з собою людей. Я зиркнув туди, де стояла золотиста незнайомка. Її вже там не було. За мить до нас підійшло двоє дівчат: одна з них Ж. М. – молода кольорова поетка, інша – та сама дівчинка з очима, як два моря.
– Привіт, – сказали вони.
– Привіт, – зніяковіло відповів я.
– Це моя подруга – Марія.
– Привіт, Маріє, – мовив я, тиснучи одну її руку двома своїми лапами.
Марія посміхнулась. Я дивився на неї, вона на мене. За мить дівчата пішли купувати шкарпетки. Я помітив, що в дорогу всі купують собі дві-три пари шкарпеток. Чому? Я глянув їм услід. Марія озирнулась і подарувала мені погляд. «Яка ж чудова дівчинка, – знов подумав я, – залюбки б зараз стис її в обіймах».
Ми, так звані організатори поїздки, нарешті закінчили свою маленьку «нараду». Дівчата повернулися зі шкарпетками, і ми почимчикували до дизеля. Коли дісталися платформи, до відправлення лишалася всього одна хвилина. Зайшовши у вагон, у якому треба було їхати до славного міста Полтави, ми не дуже зраділи: три посадкові місця були зайняті не тільки на кожній нижній полиці, а й на горішніх. Вагон був просто забитий, тож повсідались де попало. А декому навіть довелося сунутися в інший вагон, де було не набагато краще. Я спробував було знайти спільну мову з начальником поїзда, який якраз курив у тамбурі. Та де там… Як з’ясувалось, він не любив україномовних. А я почав утовкмачувати йому щось про національну ідею й таке інше. Та він не поспішав розв’язувати наші проблеми, точніше мої. Доки я намагався його «просвітити», нагодився наряд міліції. Тож мені довелося ретируватись, щоб, бува, не опинитись на вулиці.
– Хай вам грець, – сказав я йому наостанок.
– Слєді за базаром, украінєц.
– Українська мова житиме, попри відсутність вільних місць, попри бажання допомагати чи не допомагати нам, попри вашу байдужість, попри все, а то й на зло таким, як ви, – підсумував я.
Один із наряду міліції хотів був уже щось сказати, але я відчинив двері й вийшов у тамбур, ледь не захлинувшись «ароматами» туалету, після чого опинився у вагоні, де мене одразу ж огорнули інші «пахощі» – «третього класу» разом із настроями його пасажирів. Кілька чоловік із нашої компанії примостились тут, а решта – у наступному вагоні. Там були мої речі, тож я попрямував далі.
Потяг нарешті рушив. Стукіт його коліс навіював спокій. Провідниця була щирою й доброю. Вона весь час пропонувала нам печиво, переживала, щоб ми не сп’яніли від кількості відвертих поглядів. Я бігав із добрим словом з одного вагона в інший і зігрівав дотепами народ, що зголосився їхати з нами на виступ. Раз по раз підходив до Марії з відкритим серцем і відпускав вульгарні жарти. Я поводився природно – так, як поводжусь завжди. Раджу робити це всім. Природно поводитись природно. За якийсь час я вийшов у тамбур із Дімоном, моїм другом-мандрівником, отим, якого «рятував» у річці Лопань, точніше в тому, що від неї на тоді лишилося. Ми говорили, як то кажуть, про все й про ніщо. Раптом я сказав:
– А ти бачив дівчину, яка їде з нами, оту золотаву? Вродлива і, як на мене, у міру божевільна, до того ж, божевільна в доброму розумінні слова.
– Сам ти божевільний.
– Вона мені дуже сподобалась, чуваче!
– Я радий за тебе, справді радий, – сказав він.
– Та я й сам радий за себе.
Діалог у нас вийшов якийсь дебільний, і мої очікування на його дружні поради розсіялись, як попіл від наших цигарок на підлозі запльованого тамбура. Перебиваючи сміх псевдофілософськими вигуками, ми нарешті приїхали до Полтави. Полтавська погода нагадувала харківську – сніг швидше можна було назвати дощем, а може, навпаки. Ми були в міру розчулені, у міру тверезі, у міру веселі, у міру загублені й забуті.