Кіндратенко А.М.
Матеріали до історії Скитії-України ІV-V століть.
Походження та дії гунів.
Книга І.
Гуни в описі Амміана Марцеліна
та в повідомленнях інших письменників.
Ця робота є першою із серії робіт про гунів, що в своїй основі використовують першоджерела, тобто повідомлення Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Йордана та інших тогочасних письменників. В ній на основі повідомлення А.Марцеліна, деяких грецьких та латинських письменників І\/-\/І століть, аналізі історичного та археологічного матеріалу, а також робіт сучасних істориків-гунологів доводиться, що гуни, які панували в Європі в кінці IV- першій половині V століть, яким вклонялися та платили данину Східна та Західна Римські імперії, які підготували грунт для Великого переселення слов'ян в V-VІІ століттях, були нашими предками, антами-праукраїнцями.
Загальноприйняте уявлення про гунів як про кочові азійські орди, що прийшли в Русь-Україну з Азії, яке подається в монографіях, підручниках та посібниках, є безпідставним наслідком фантазії на історичну тему, не грунтується ні на яких археологічних, етнографічних, лінгвістичних чи історичних даних, і має бути відхилене як хибне.
Передмова
В українській історіографії про гунів написано так мало, що це викликає неприховане здивування. Всі історики, від Михайла Грушевського до найсучасніших, пишуть одне й те саме, немов би змовились: гуни - кочові азійські орди тюркського або монгольського походження, що вторглися з-поза Волги й майже сто років потрясали Європу. Навіть аби це було і так, то гунам треба було б приділити значно більше уваги, бо вони: значний час (насправді - увесь час) знаходились на теренах Руси-України; розгромили аланів та готів, які турбували наших предків антів, більше того, звільнили їх від поневолення готами; були в дружніх стосунках з антами.
І лише деякі дослідники цієї проблеми, більшість з яких не були професійними істориками, опираючись на неспростовні факти, заперечують концепцію азійсько-кочового походження гунів.. До них належать: українець Юрій Гуца (1802-1839), за фахом медик, а за покликанням та науковими роботами історик-славіст, етнограф, філолог, що писав московською мовою під псевдонімом Г. Венелін; московський письменник Олександр Вельтман (1800-1870); московський історик Дмитро Іловайський (1832-1920); в наш час письменник Іван Біликта економіст Григорій Василенко. Із інших слов'янських — Павло Шафарик (1795-1861) — видатний чеський філолог-славіст. Сумнівався в азійському походженні гунів американський історик Отто Менчен-Хелфен. Були й інші, менш відомі, але загалом небагато.
Отже, навіть аби гуни справді були кочовими азіатами, то вони мали б займати належне місце в українській історіографії, особливо зважаючи на ту обставину, що про них є досить значна література письменників того часу: Амміана Марцеліна, Пріска Панійського, Павла Орозія, Йордана, Прокопія Кесарійського та інших. Більше того, саме після "гунських" воєн, в другій половині V-VІ століттях почався нестримний рух слов'ян в Центральну Європу та на Балкани, і "гуни" мали до цього не останнє відношення.
А тепер я висловлю думку, яка з точки зору гунологів-ортодоксів є крамольною, потребує свого наступного дослідження та підтвердження конкретними фактами, але заперечити яку буде важко. Західна Римська імперія, послаблена внутрішнім розкладом, впала під навалою германських племен. А чому вистояла Східна імперія? Та тому, що "гуни" відігнали германські племена на Захід, а самі зруйнувати Східну імперію не намагались, їм це було не потрібно і не вигідно. (Германці шукали місця для поселення, тому й руйнували вже існуючі державні структури та створювали свої, а "гуни" мали власну землю — Русь-Україну, військові ж походи робили з метою збагачення. Лише внаслідок демографічного вибуху в кінці V ст. вони почали шукати й заселяти нові землі). Отже, саме гуни врятували одне з вогнищ європейської цивілізації від розгрому його германцями.
А що пишуть історики, розповідаючи про наших гунів у підручниках та монографіях з історії, окрім того, що вони оули жорстокими та непогамовними. Вони пишуть про міграцію тюрських та монгольських орд з теренів Урало-Алтаю та навіть зі степів Монголії і басейну Амуру; про племена сюн-ну, які довгий час воювали з Китаєм в монгольських степах; що в мові чувашів прослідковуються монгольські елементи; про дикунство та примітивний побут кочовиків, які все життя не злазять з коней, не мають постійних помешкань, їдять сире м'ясо та не терплять над собою влади тощо. Вони пишуть все, що знають про турків та монголів, але жоден з них, опираючись на писемні, археологічні, етнографічні та лінгвістичні факти, не довів, що європейські гуни ІУ-У століть були кочовими азіатами, їхнє твердження є безпідставною заявою, а не наслідком наукового висновку.