112Видавці додають сюди наступний текст із Евагрія, в якому е посилання на Пріска: "Протерій отримав єпископіюза загальним вибором синоду Олександрійського. Як тільки він посів свою кафедру, сильні, нестримні смути виникли в народі, як звичайно буває в подібних випадках: одні вимагали Діоскора, а інші мужньо відстоювали Протерія, так що від цього постало багато незцілимих нещасть. Пріск, ритор, оповідає, що він у той час прибув із Фіванської области в Олександрію і бачив народ, що кидався на начальників і закидав каміннями війська, коли вони готувались зупинити заколот. Він говорить, що війська відступили до колишнього храму Сарапіса, а народ, що збігся, обліг і спалив їх там живими. Коли імператор узнав про це, то відправив дві тисячі новобранців. Вітер був попутний, так що шостого дня прибули вони у велике місто Олександрію. >Але вояки почали знеславлювати дружин та дочок Олександрійців, від чого сталися ще більші нещастя. Зібравшись, народ просив Флора, що одночасно був військовим та громадянським начальником, дозволити роздачу хліба, яка було припинилася, відкрити лазні, видовища і все те, що було закрито внаслідок народних безпорядків. І Флор, за порадою Пріска, з'явився до народу, обіцяючи йому все це, і швидко угамував заколот" [ГДестуніс, ком.104].
113І римляни, і вандали були християнами (вандали - аріанами), але це не допомогло їм домовитись між собою. Треба згадати, як легко християни-римляни домовлялись з язичником ("поганином") Аттилом. Це свідчить, що внутрішня культура наших предків (не писана, але народна, традиційна, що складалася тисячоліттями) була дуже високою і визначалася не лицемірною немов би любов'ю до ближнього, а справжнім гуманізмом та пошануванням людських цінностей. Нагадаю також, що після Каталаунської битви скіфи підійшли до беззахисного Риму, але не взяли його, а мирно відійшли, обмежившись викупом.
Не лише вандали чи готи, але й "цивілізовані" латиняни та греки були значно жорстокішими за "гунів". Прикладів можна знайти багато, мені ж найбільше запам'ятався один, коли в X ст. Візантійський імператор Василь Македонянин ("болгаробійця"), захопивши Болгарію, масово вирізав болгар, чинив вбивства заради вбивства, і цим уподобився до аварського (тюрського, стфавді азійського й кочового) хакана, який на початку VII ст. послав з військом свого сина з наказом винищити антів. Такі дії "гунів" немислимі, тому й не засвідчені тогочасними письменниками, окрім загальних вигуків типу "ах, гуни, які вони жорстокі!", але це відноситься до емоцій, а не фактів. Ми ж можемо пишатися своїми предками антами-скіфами-"гунами", які, на відміну від тогочасних римлян, візантійців, германців чи кочових азійських орд, не опускалися до рівня "бий лежачого" і демонстрували свою перевагу у відкритому бою, а не над мирним населенням.
114Лази, чани — корінне населення південно-східного узбережжя Чорного моря і частково річки Чорох, етнографічне близькі до грузинів. У часи Пріска Колхідою називали землю, яка в середні віки називалася Лазікою, а в наш час — Мінгрелією.
115Із тексту не зрозуміло, чому римське військо повернуло назад. На мою думку, пояснення дає нижче наведений уривок, який приписується Пріску, а наводиться Свідою і проливає світло на причини невдачі римського походу у Колхіду: "Лази викопали ями і встромили в них списи, закрили їх очеретяними плотами та гілками з дерева, які не мали міцної основи і провалювались під вагою. Потім вони зробили над ними насипи, заорали землю з обох боків і засіяли її пшеницею. [Заманувши частину війська у ці пастки], решту римлян вони змусили тікати" [2, с.267].
116Говаз чи Гобаз — цар лазів, що правив країною разом зі своїм сином. ГДестуніс, посилаючись на літературу, пише, що справжнє його ім'я мусить вимовлятися як Губадзе.
117Кидарітами — "тобто носіями східного головного убору, що називався "кібаріс" або "пілос", пор. зі скіфами "в гостроверхих шапках" перських написів, ВДИ, 1947, №1, стор.279" — зауваження В.Латишева.
Можливо, гостроверхі шапки і справді східного походження, але гостроверхі шоломи носили також воїни Руси, очевидно, і вояки наших предків антів-"скіфів". В рукопашному бою такий убір захищав голову від удару меча зверху. В кінці Першої світової війни царський уряд виготував велику кількість гостроверхих шапок для своїх вояків (щоб вони виглядали, як руські богатирі), які потім на складах захопили жидо-більшовики і вдягли на голови червоноармійців ("будьонівки").