Авжеж, важкі часи. І городи астрономам довелось саджати і пішки ходити по хліб глибоким снігом у Петроград. Виголодались, обносились товариші астрономи. Але зробили за цей тривожний, важкий рік, справді, не менше, ніж за будь-який дореволюційний…
Минула чверть століття.
Член-кореспондент Академії наук СРСР Гаврило Адріанович Тихов готувався до публічної лекції про Марс.
Він жив тепер у місті Алма-Ата. Приїхавши на деякий час у Середню Азію, вчений полюбив її небо і вирішив залишитись у Казахстані. Тут не треба було полювати за Марсом, ловити його крізь прогалини у хмарах і прояснення в тумані, як це частенько доводилося в Пулкові: в ясному небі над Алма-Атою зірки світять яскраво і щедро.
Отже, Тихов готувався до лекції. Тепер він знав про Марс набагато більше, ніж чверть віку тому. В руках астрономів були вже тисячі знімків червонуватої планети. Щоправда, її зображення на фотопластинці виходило не більше 2–3 міліметрів, і розглядали його потім у мікроскоп, але все ж ці знімки допомогли уточнити карту Марса.
У марсіанській атмосфері було знайдено водяну пару, вуглекислий газ, а найголовніше — кисень; щоправда, можливо, тільки тисячні частки тієї кількості, яка є в земній атмосфері.
Нарешті Марсу визначили температуру. Чутливі термоелементи показали, що на його полярних шапках морози досягають 70–80 градусів. Майже так само холодно взимку на переважній частині планети. Зате літнього полудня сонячне проміння, легко проходячи крізь розріджену атмосферу, нагріває марсіанські моря до 10–15 і навіть 30 градусів тепла.
Так, наука краще стала знати Марс. Але над багатьма загадками ще належало думати й думати.
Тихов та інші астрономи не раз спостерігали дивовижну картину — як проходить марсіанська весна. Тільки-но починала танути полярна шапка, канали поблизу неї, доти ледь помітні, темніли, вимальовувались дедалі виразніше й виразніше, як на фотографічній пластинці, опущеній у проявник. Поступово темніла вся половина півкулі, аж до екватора.
Що ж відбувається весною на далекій планеті? Чи, бува, не марсіани, невідомі нам розумні істоти, побудували гігантські канали для зрошення своїх полів водою полярних шапок, які танули?
Астронома Лоуела, який твердив, що це справді так, прозвали навіть «батьком марсіан». Однак і він не міг навести переконливих доказів про існування своїх «дітей»…
Але хоч би яке було походження каналів, їхнє потемніння, а також літнє потемніння морів були доведеним фактом, який вимагав пояснення. І Тихов дав таке пояснення: вздовж каналів і на морях літом з'являється рослинність. Справді, що може перешкодити її розвитку на Марсі? Холод? Але ж у Верхоянську, на земному «полюсі холоду», де ростуть не тільки мох і трави, але навіть ліси, середня річна температура нижча, ніж на марсіанських морях.
Щоправда, ті, хто не згодні з ним і стверджують, що на Марсі нема рослинності, схожої на земну, мають два вагомих докази.
Для того, щоб наші рослини могли жити, їхня зелена речовина — хлорофіл — повинна поглинати частину сонячного проміння. Це може перевірити кожен, скориставшись особливим приладом — спектроскопом. Але хоч скільки вивчали астрономи з допомогою цього приладу марсіанські моря — ніяких ознак так званої головної смуги поглинання хлорофілу не знайшли.
І друге «проти». Земні рослини розсіюють і відбивають невидиме інфрачервоне проміння. А моря Марса цієї властивості не мають.
Значить, твердили противники Тихова, їхній зеленуватий або голубувато-ліловий колір залежить не від рослинності, а від якихось інших причин…
На лекції, яка зібрала сотні слухачів, Тихов навів усі «за» і «проти» своєї гіпотези. Після лекції йому поставили багато запитань. І сталось так, що в одному з цих запитань був схований ключ до вирішення загадки, яка займала астронома понад чверть століття!
А запитання було таке:
— Гавриле Адріановичу, адже інфрачервоні промені несуть майже половину сонячного тепла. Навіщо ж марсіанським рослинам, які живуть у холодному кліматі, розсіювати це проміння, даремно віддавати тепло, яке їм самим потрібне? Можливо, вони, на відміну від наших земних рослин, навпаки, поглинають інфрачервоне теплове проміння, пристосовуючись до суворого клімату?
Тихов глибоко задумався. Але ж і справді! Просто дивно, що це раніше не спало на думку астрономам. От так запитання! На нього одразу і не відповіси: потрібно багато зважити, перевірити.
Прийшовши після лекції додому, Тихов негайно розшукав записи свого друга і учня Євгенія Кринова. Цей молодий учений, учасник експедиції за тунгуським метеоритом, кілька років роз'їжджав з польовим спектографом по країні і літав над нею на літаку. Мандруючи, Кринов дізнавався, як відбивають світло ліси і степи, пустелі і крига, дороги і болота.