Выбрать главу

« ... Авжеж! сказав залізно Хабібула.

Промайнула думка, як хмара сизою зозулею... Задзеленчав бренькотом у лісі дзвоник... Так сміялася зелена Зулейманка. Вона кохала... Слово чесне... Пролетарське...

Повітря пахтіло ананасом, прованською олією і поетом Ромен Роланом...

—Де ти бродиш, моя доле? — У Чека попадьош, не воротісся...

Отак подумав залізною думкою Хабібула.

Дмитро вдарив списом по крицевій землі й червоні іскри вилетіли з земної кулі й засяяв всесвіт полум'ям нового червоного соціялізму. Бо списа Дмитро зробив з молота та ковадла...

Дзвоник задзеленчав і потяг рушив. Бренькотіло...

На Перекоп. На Перекоп!..»

Я на цьому закінчую цитувати не тільки тому, що не хочу одержувати гроші за чужі рядки, але й тому, що далі вже краще не буде, — краще бо й не може бути...

Можна б сказати Лопуцькові: «вмри, — краще не напишеш», але немає рації — не вмре. Страшенно живучий...

ЕПІЗОД СЬОМИЙ (продовження другого)

Одного ризу Лопуцька сидів з гнилими інтелігентами, якраз тоді, коли Україна надсилала помандрувати по Европах своїх найкращих синів, квіт українського творчого інтелекту. Цеб-то, звичайно, і Лопуцька.

Лопуцька заговорив тому про майбутні Европи, але кляті інтелігенти й тут поставилися якось чудно й навіть, здалося Лопуцькові, нахабно. А інтелігент щось сказав інтелігентці якоюсь чужою мовою і вона посміхнулася. Теж нахабно. Після цього інтелігент взяв та й каже:

— Пробачте, каже, товариш Лопуцька, це ми про своє.

«Ох і...» подумав Лопуцька, бо справедливо обурився. Але при цьому він посміхнувся і сказав «прошу», як і кожна культурна людина з орієнтацією па Захід. Тільки що «мерсі» не додав...

Потім інтелігентам дали вечеряти і гади теж почали випивати. І Лопуцька почастували.

Потім всі втрьох пішли з клубу. Лопуцька тримав інтелігентку під ручку, як Чемберлен чи поет Ромен Ролан. Не гірше.

Але ж душа йому була пролетарська...

І коли інтелігент зупинився купувати цигарок, згадав Лопуцька Перекоп і темні ночі, отакісінькі, як зараз...

Маєте приклад — що то значить пролетарська істота. Лопуцька Перекопу не бачив, але згадав. А інтелігентка бачила (хоч, правда, з вікна вагону), але не згадала.

Отже трапилась неув'язка...

Словом, Лопуцька образився і позичив у інтелігента три карбованці, бо вирішив скористуватися з вільного часу й загострення сприймальних здібностей, щоб поглибити деякі свої побутові знання. Для цього поглиблення був найкращий час — дванадцята година. Погода теж була чудова — ніякого притулку не потрібно. Як то казав якийсь русотяп — «и под каждым ей кустом»...

ЕПІЗОД ВОСЬМИЙ (що не обов’язково продовжує сьомий, але може існувати й сам собою)

Без економбази існувати не можна — раз. Радянська копійка карбованець охороняє — два. Вимагати решти іноді незручно — три. Отже Лопуцька розміняв три карбованці, купивши пачку цигарок «Мозаїка» (27 коп.) і дві пачки сірників (3 коп., а одна — 2 коп.).

Дякуючи таким обставинам, Лопуцька вранці мав ще біля 1½ карб. — Мудрість ніяк не заважає талантові... це вже не тов. Сольц, а я кажу...

На ранок Лопуцька написав незабутні рядки свого майбутнього роману.

« ... Бренькотів червіньковими бруньками зеленастий вогневий кущ. Дмитро вогневим списом просякав безодні. Спис було виконано з молота та ковадла.

Дзеленчала Зулейманка тренькливими зойками, як ластівками сизими...»

За це вона одержала руб-двадцять. (Це теж я від себе інформую, в романі цього немає)...

ЕПІЗОД СЬОМИЙ (закінчення)

Між іншим — інтелігенти виходять назовсім із цієї історії: вдруге все єдине трьох карбованців позичити не вдасться, а згадувати Перекоп — не варт.

— Тоже ще... задається... подумаєш... — схарактеризував Лопуцька гнилу інтелігентку.