Умовою будь-якої справжньої активності є визволення з полону володіння. Вищою чеснотою в етичній системі Екхарта є стан продуктивної внутрішньої активності, передумовою якого є подолання всіх видів прихильності до власного «Я» і до зажерливих устремлінь.
ЧАСТИНА ДРУГА: АНАЛІЗ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ВІДМІННОСТЕЙ МІЖ ДВОМА СПОСОБАМИ ІСНУВАННЯ
IV. ЩО ТАКЕ ПРИНЦИП ВОЛОДІННЯ?
СПОЖИВАЦЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — ОСНОВА ПРИНЦИПУ ВОЛОДІННЯ
Наші судження є надзвичайно тенденційними, тому що ми живемо в суспільстві, спорудженому на трьох стовпах — це приватна власність, прибуток і влада. Священні і невід'ємні права індивідуума в індустріальному суспільстві — здобувати, володіти й отримувати прибуток. Несуттєво, звідки взялася власність, та й сам факт володіння нею не передбачає жодних зобов'язань для її власників. Принцип полягає ось у чому: де і яким чином було придбано власність, що я збираюся робити з нею — нікого, окрім мене, не обходить; поки я не порушую закон, моє право на володіння є абсолютним і необмеженим.
Подібний вид володіння можна назвати приватною власністю (від латинського privare — «позбавляти»), бо особа чи особи, які володіють власністю, є єдиними господарями, уповноваженими позбавляти інших можливості вжити її або насолодитись нею. Хоч приватна власність вважається природною та універсальною категорією, насправді ж вона радше є винятком, ніж правилом, якщо поглянути на всесвітню історію і передісторію людства, особливо неєвропейських культур, де економіка не відігравала визначальної ролі в житті людини. Окрім згаданої вище приватної власності, є ще інші: створена своєю працею власність, яка є лишень результатом чиєїсь роботи; обмежена власність, яка передбачає обов'язок допомагати своїм ближнім; функціональна, або особиста, власність, яка поширюється на знаряддя праці і на об'єкти користування; спільна власність, яка належить групі людей, духовно споріднених, прикладом таких груп можуть бути кібуци в Ізраїлі.
Норми, відповідно до яких функціонує суспільство, формують характер його членів (соціальний характер). В індустріальному суспільстві такими нормами є: прагнення набувати власність, зберігати і примножувати її, тобто діставати прибуток. Власники викликають заздрість і стають предметом захоплення, немов вищі створіння. Але переважна більшість людей не володіють власністю в повному розумінні слова, тобто капіталом або товарами, в які вкладено капітал. Відтак постає карколомне запитання: як такі люди можуть задовольнити свою пристрасть до придбання і збереження майна, або як вони можуть впоратися з цією виснажливою пристрастю? Інакше кажучи, як їм вдається почувати себе володарями власності, якщо фактично її в них нема?
Звичайно, передбачувана відповідь полягає в тому, що людина, власність якої незначна, все ж таки чимось та володіє і плекає своє вбоге майно так само, як власник капіталу своє багатство. Так само, як багатії, бідняки теж намагаються зберегти те, що мають, та ще й примножити свою власність, принаймні на мізерну величину (приміром, заощадивши якусь копійчину).
Імовірно, найвища насолода полягає у володінні не так матеріальними об'єктами, як живими істотами. В патріархальному суспільстві навіть найбільш знедолені представники чоловічого населення з найбідніших класів можуть бути власниками, коли йдеться про дружин, дітей, худобу, щодо яких той відчуває себе господарем. Для чоловіків у патріархальному суспільстві велика кількість дітей — єдиний спосіб володіти людьми без необхідності при цьому завойовувати право на цю власність; до того ж цей спосіб не потребує значних капіталовкладень. Оскільки весь тягар народження дитини падає на жінку, навряд чи можна заперечувати, що у патріархальному суспільстві поява на світ дітей є результатом брутальної експлуатації жінок. Одначе для матерів малолітні діти — також своєрідний вид власності. Отже, виникає замкнене коло: чоловік експлуатує дружину, дружина — малих дітей, а хлопчики, стаючи юнаками, долучаються до старших в експлуатації жінок і так далі.