Власницькі почуття даються взнаки і в стосунках з іншими людьми: лікарями, дантистами, юристами, керівниками, підлеглими — це виражено у висловах «мій лікар», «мій дантист», «мої робітники» тощо. Проте, крім власницького ставлення до інших людських істот, людям притаманно сприймати як власність безліч об'єктів, і навіть почуття.
Візьмемо для прикладу здоров'я і недугу. Люди обговорюють самопочуття як власники, згадуючи про свої болячки, свої операції, свої курси лікування, свої дієти, свої ліки. Вони безсумнівно вважають здоров'я і немочі власністю, і власницьке ставлення людини до свого кепського здоров'я, либонь, можна порівняти зі ставленням акціонера до своїх акцій, коли ті втрачають частину своєї початкової вартості через катастрофічне падіння курсу на біржі.
Власністю можуть вважатися ідеї, переконання і навіть звички. Так, людина, яка звикла з'їдати щоранку в один і той же час один і той же сніданок, може бути геть спантеличена навіть незначним відхиленням від звичного ритуалу, бо ця звичка стала власністю, втрата якої загрожує безпеці цієї особи.
Наведений опис універсальності принципу володіння може видатися багатьом читачам надто негативним і однобічним, але насправді саме так воно і є в реальності. Я бажав показати переважаючу установку передусім з метою подати якомога чіткішу і яснішу картину того, що відбувається в суспільстві. Але є одна обставина, яка може певним чином вирівняти цю картину, — це те, що серед молоді дедалі більше поширюється установка, яка докорінно відрізняється від поглядів більшості. Багатьом молодим людям стають властивими такі типи споживання, які не являють собою приховані форми придбання і володіння, а є проявом щирої насолоди вчиняти так, як заманеться, не сподіваючись натомість отримати щось «надійне» і «ваговите». Ці хлопці і дівчата, попри труднощі й незгоди, здійснюють далекі мандри, аби послухати улюблену музику чи на власні очі побачити ті місця, де хотілося побувати, або зустрітися з тими, кого вони прагнули побачити. У цьому випадку ми не запитуємо, чи поставлена ними мета є аж такою значимою, як вона їм видається; навіть якщо їм бракує серйозності, цілеспрямованості й підготовки, ці молоді люди насмілюються бути, і при тому їх не цікавить, що саме вони можуть отримати навзаєм чи утримати. Вони здаються щирішими за старше покоління і водночас досить наївними в питаннях політики й філософії. Вони не зайняті постійним шліфуванням власного «Я», щоби стати «предметом підвищеного попиту», не приховують власне лице під маскою постійної — навмисної чи ненавмисної — брехні; на відміну від більшості, вони не витрачають свою енергію на придушення істини. Часто вони вражають старших своєю чесністю, бо старші потайки захоплюються тими, хто наважується дивитися правді у вічі. Вони утворюють найрізноманітніші угруповання політичного і релігійного характеру, але багато є й таких, що не сповідують певної ідеологічної доктрини і твердять лиш, що вони просто «шукають себе». І хоча вони можуть і не віднайти ані себе, ані мету, яка б визначила напрям життя та надала йому змісту, — все ж вони намагаються бути самими собою, замість того щоб володіти й споживати.