Сексуальний потяг — один із виявів незалежності, що проявляється в дуже ранньому віці (мастурбація). Засудження допомагає зламати волю дитини, змусити її відчувати провину і зробити таким чином більш покірною. Намагання порушити сексуальні заборони не веде до більшої свободи; протест гасне, розчиняється у сексуальному вдоволенні... й у відчутті провини. Лише досягнення внутрішньої незалежності веде до свободи і позбавляє необхідності безплідного бунту. Це справедливо і для інших видів поведінки людини, коли вона прагне чогось забороненого, пробуючи повернути собі в такий спосіб свободу. Фактично табу всілякого походження породжують сексуальну стурбованість і збочення, а сексуальна стурбованість і збочення призводять до несвободи.
Дитина висловлює свій бунт у багатьох формах: не бажає привчатися до чистоти, відмовляється їсти або, навпаки, виявляє надмірний апетит, може бути агресивною, виявляти садистські нахили, а крім того, вдаватися до різних способів завдавання собі шкоди. Нерідко дитячий бунт набуває форм «італійського страйку»: дитина втрачає до всього інтерес, стає ледачою і пасивною, аж до крайніх патологічних форм повільного самознищення. У дослідженні Девіда Е. Шектера «Розвиток дитини» [93] описано результати такого жорстокого двобою між батьками й дітьми. Всі відомості свідчать про те, що в гетерономному втручанні у процес розвитку дитини, а пізніше і дорослої людини, приховані найглибші корені психічної патології й особливо деструктивності.
Однак слід чітко збагнути, що свобода — це в жодному разі не вседозволеність і свавілля. Людські істоти, як і представники будь-якого іншого виду, мають специфічну структуру і можуть розвиватися лише відповідно до цієї структури. Свобода не означає звільнення від усіх керівних принципів. Вона означає свободу рости і розвиватися згідно із законами людського життя (автономними обмеженнями), що, у свою чергу, означає підкорення законам оптимального розвитку людини. Будь-яка влада є «раціональною», якщо вона сприяє реалізації цієї мети шляхом мобілізації активності дитини, розвитку її критичного мислення і віри в життя. «Ірраціональною» ми називаємо владу, яка нав'язує дитині неприйнятні для неї норми, що служать владі, але не відповідають специфічній природі дитини. Установка на власність і прибуток, тобто принцип володіння, з необхідністю породжує прагнення до влади, фактичну потребу в ній. Щоб управляти людьми, нам потрібна влада для подолання їхнього опору. Для контролю над приватною власністю також потрібна влада, аби захистити цю власність від тих, хто на неї зазіхає, бо останні, як і ми самі, не можуть задовольнитися тим, що мають. Прагнення ж володіти приватною власністю породжує намагання застосувати насильство, для того щоб таємно чи відкрито грабувати інших. При установці на володіння щастя полягає в досягненні переваги над іншими, у владі над ними і, в підсумку, у здатності завойовувати, грабувати, вбивати. При установці на буття щастя — це любов, турбота про інших, самопожертва.
ІНШІ ФАКТОРИ, ЩО СПРИЯЮТЬ ОРІЄНТАЦІЇ НА ВОЛОДІННЯ
Мова — важливий чинник посилення орієнтації на володіння. Ім'я людини — а в кожного з нас є ім'я (можливо, колись його замінить номер, якщо й надалі збережеться властива нашому часу тенденція до деперсоналізації) — створює ілюзію, начебто він чи вона — безсмертна істота. Людина та її ім'я стають рівноцінні; ім'я показує, що людина є стійкою непорушною субстанцією, а не процесом. Таку ж функцію виконують і деякі іменники, наприклад любов, гордість, ненависть, радість, — вони створюють враження постійних чи незмінних сутностей, хоча за ними нема ніякої реальності; вони лише перешкоджають нам розуміти, що ми маємо справу з процесами, які відбуваються в людині. Але навіть іменники, які є назвами речей, — наприклад, стіл, лампа, — теж вводять нас в оману. Слова вказують на нібито постійні субстанції, але предмети — це не що інше, як енергетичний процес, який викликає певні відчуття в нашому організмі. Проте ці відчуття не є сприйняттям конкретних речей, таких, приміром, як стіл чи лампа; ці сприйняття є результатом культурного процесу навчання, під впливом якого певні відчуття набувають форми специфічних перцептів. Ми наївно вважаємо, ніби столи або лампи існують як такі, і не можемо усвідомити, що це суспільство вчить нас перетворювати наші відчуття у сприйняття, адже це дозволить нам маніпулювати зовнішнім світом, щоб ми могли вижити в умовах цієї культури. Тільки-но об'єкти сприйняття отримують свої назви — створюється враження, що ці назви гарантують їхню остаточну і незмінну реальність.