Люди з установкою на володіння бажають владарювати над тими, кого вони люблять або ким захоплюються. Це спостерігається у взаєминах між батьками й дітьми, а також між друзями. Партнер не вдовольняється втіхою від спілкування з іншим, а ще й бажає зберегти того іншого для себе. Звідси й наші ревнощі, якщо хтось також хоче «володіти» нашим партнером. Кожен шукає собі друга (подругу), ніби потерпілий із затонулого корабля в розбурханому морі шукає зовні опертя для порятунку. Взаємини, побудовані переважно за принципом володіння, — важкі, обтяжливі, сповнені конфліктами і спалахами ревнощів.
Узагальнюючи, можна побачити, що при способі існування за принципом володіння основу стосунків між індивідами становлять суперництво, антагонізм, страх. Антагонізм випливає із самої природи таких взаємин. Якщо фундамент моєї самосвідомості — володіння, оскільки «я — це те, що я маю», то бажання мати супроводжує прагнення мати дедалі більше. Інакше кажучи, зажерливість — це природний наслідок орієнтації на володіння. Це може бути зажерливість скнари чи лихваря, бабія чи мисливиці за чоловіками. Що б не було предметом жадання, зажерливому завжди чогось бракує, він ніколи не відчуває повного вдоволення. На відміну від фізіологічних потреб, як-от голоду, задоволення якого визначається фізіологічними особливостями організму, психічна зажерливість (а всі види зажерливості є саме такими, навіть якщо вони й задовольняються фізіологічним шляхом) не має межі насичення, бо неможливо заповнити внутрішню порожнечу, втамувати нудьіу, відчуття самотності й депресії. І далі: якщо тим або тим способом можна відібрати в нас нашу власність, виходить, нам потрібно мати якомога більше, аби захистити своє існування від такої загрози. Якщо хтось хоче мати якомога більше, йому слід побоюватися агресивних намірів свого сусіда, бо він може хотіти того самого. Для убезпечення від можливих зазіхань на власність варто прагнути щораз більшої могутності і, у свою чергу, самим ставати агресивними. Крім цього, виробництво, якого б рівня розвитку воно не досягло, ніколи не встигатиме задовольняти необмежені запити й бажання; між індивідами обов'язково виникнуть суперництво та антагонізм у боротьбі за досягнення ще більших благ. Причому боротьба триватиме навіть тоді, коли настане доба абсолютного достатку, бо люди, обділені фізичним здоров'ям чи привабливістю, талантами чи здібностями, з чорною заздрістю дивитимуться на тих, кому дісталося «більше».
Орієнтація на володіння і зумовлена нею зажерливість неодмінно призводять до антагонізму в міжособистісних стосунках — це справедливо для цілих народів так само, як для окремих індивідів. Допоки народи складатимуться з людей, орієнтованих переважно на володіння й жадобу, вони не зможуть уникнути війн. Вони неодмінно бажатимуть того, що є в іншого народу, і намагатимуться досягти бажаного шляхом війни, економічного тиску або погроз. Природно, що вони захочуть використати в боротьбі проти слабших країн увесь арсенал наявних у них засобів; вони організовуватимуть різноманітні міжнародні альянси, що переважатимуть у силі ту країну, яку належить атакувати. І війна розпочнеться навіть у тому випадку, якщо шанси на перемогу будуть сумнівними; не економічні труднощі спричинять війну, а бажання, глибоко вкорінене в соціальному характері, — мати більше й завойовувати ще.
Бувають, звісно, й мирні часи. Але слід розрізняти міцний мир і мир короткочасний, що, по суті, являє собою період накопичення сил, період відновлення промисловості й армії; інакше кажучи, є велика різниця між миром як постійним станом гармонії та миром, що радше скидається на перемир'я. Хоч XIX та XX століття бачили періоди перемир'я, проте загалом їх характеризує хронічний стан війни між основними силами, що діяли на історичній арені. Мир як стан міцних гармонійних стосунків між народами можливий лише за умови, що принцип володіння поступиться місцем принципу буття. Сама лише думка про можливість миру на тлі постійної боротьби за володіння і прибутки є ілюзією, причому небезпечною ілюзією, бо вона заважає людям усвідомити чітку альтернативу: або радикальна зміна свого характеру, або постійні війни. Правду кажучи, ця альтернатива давня як світ, але лідери зробили ставку на війну, і народ пішов за ними. А віднині й надалі нечуване зростання руйнівної сили нових видів озброєнь не лишає вибору — бути чи не бути війні; йдеться вже про взаємне знищення.