Розділ VI
Нема чого приховувати — правда завжди на яв вийде; і справді, був процес у трибуналі, суддя присудив мені висилку етапом до Любеча[31]. І я йшла туди, як овечка на бійню, бо що ж мене в Любечі чекало? Ненависть родини, зневага, знущання чужих людей. І — не буду приховувати — я втекла з етапу, бо могла, а змогла, бо жандарм дозволив себе підкупити тим, чим дозволяють підкупити себе жандарми — навіть якщо жінка стара, потворна й пошрамлена. Він пішов до сморгонської поліційної управи і сказав їм, що я воліла кинутись у Вілію, ніж сидіти в темниці. Можливо, вони послали туди селян із киями, щоб виловити мій білий, здутий труп, а можливо, махнули рукою, городовий записав що слід у графах, щоби тіло нестривожене пливло далі до Німану й Німаном до моря, щоби з’їли його оселедці та морські хробаки. Не знаю, це не моя справа, я свою частину угоди з жандармом виконала, а те, як він собі потім порадив, уже не моє сумління обтяжує.
Лісами, лісами, харчуючись лише самими підосичниками, рижиками, ягодами чи іноді якимось яблуком, знайденим у траві, я рушила вперед, аби лиш дістатися до більшого міста. І я дійшла до Мінська.
Коли ще у Вільні збиралася сісти на паперті, зупинилася на півкроку, нерішуча: як капітанській дружині руку для милостині простягати? Куди їй подіти погляд, якщо на кінці долоні, що кидає гроші, за передпліччям, плечем, над хутряним коміром вона побачить профіль, знаний їй із того, полкового життя? Але в Мінську я була вже ніким, чужим тілом із чужою головою — і навіть якби хтось із Вільна приїхав, він не впізнав би в клубку посірілої пряжі, який я мала тепер замість обличчя, у цьому бурому клубку між загорнутими шматиною плечима і старою хусткою, що затуляла ковтунуваті патли, не впізнав би мене тієї, колишньої, коли я була ще молодою жінкою, завсідницею салонів. Ірена Вінчева, вдова капітана імператорської армії, зникла, мов у воду канула; хтось тепер, мабуть, казав, що вона подалася на службу до монастиря сестер-бернардинок працювати простою економкою в кухні для хворих і вбогих, хтось інший — що вона там крала і її забрали до буцегарні, але не залишилося по ній ні сліду, ні виду, мабуть, від старості померла. У Мінську, під брамою Святого Духа, я вперше спробувала жебри — вже не я-Ірена Вінчева, а я-Ніхто-і-Нізвідки.
Мабуть, ти думаєш, що в тліні, там, де кожен, як хробак, риється в багні, немає більших і менших, слабших і сильніших. Якби ж то. Там були влади й сили непорушні, успадковані права на першу сходинку, другу сходинку, третю сходинку; були старі заслуги та жебрацькі спілки, братства безнастанного бурлакування, союзи з кількадесятрічною історією, коли цей гидотний дід без ока був молодим і вправним шевцем, а ця каправа нечупара — гарненькою служницею з Прилук; були ненависні війни, що тліють у барлогах, землянках, у напівзруйнованих халупах, переходячи з покоління в покоління… Замолоду пішовши на службу, я знайшла своє місце в палаці — а на східцях паперті вже ні. Можливо, була занадто стара і слабка, можливо, згорблений життям волоцюга був безжальнішим за слугу, який уже обтерся і призвичаївся в хоромах, — не знаю. Я витримала три дні та дві ночі, щоразу втрачаючи все, що мені вдалося вижебрати, поки, врешті-решт, ослаблена голодом, не стала якось на рівні ноги і, спираючись простягнутою рукою об стіни будинків, не рушила вперед.
31
Любеч — колись одне з давніх і важливих міст на Русі, нині — селище міського типу в Ріпкинському p-ні Чернігівської обл. на кордоні з Білоруссю.