До кінця вулиці він тільки мене тягнув, але від самого спогаду, як мене колись вів жандарм, я облилася сімома потами; і ще більшими, коли дізналася, перед ким я щойно принижувалась. Дякуй Богові, — буркнув він, — що єпископ Зубко такий ласкавий і одразу до тебе єгерів не покликав. Це був Зубко, кат Зубко! А я йому в ноги падала! Я тільки крадькома перехрестилася після тих слів і рушила далі.
Будинок попа, хоч і малий був, та чистенький. Я ввійшла, поклонилася, піп щось попаді тихцем буркнув, вона кинула на мене лише невдоволений погляд, але, слухняна, пішла приготувати їсти. А піп повів мене далі, до малої хатинки, заваленої всіляким непотребом: тут поламаний комод, там старі плетені стільці, якийсь вовняний сардак[32] порваний висить на цвяху, вбитому у віконницю, деінде — чотири баняки, давно обплетені дротом. Він показав мені мовчки на сінник, щоб я його собі приготувала. Їжу зараз принесуть. І з рук тієї попаді, тієї жінки з міцно стиснутими губами, важкою рукою й неохочою ласкою я їла. Вперше віддавна їла та була вдячна їй більше, ніж кому-небудь іншому; непрошена й небажана, я не посміла подякувати їй відвертіше, ніж поклоном й опущеними очима. Однак донині молюся за неї щовечора, бо як тільки поїла й повернулася до хатинки, я лягла на сінник, мовчком, перечекала, поки не затихнуть усі шерехи і скрипи, аж урешті-решт відновивши сили, відчинила віконце, злізла на траву та побігла геть — прямо, потім через хвіртку, через сусіднє подвір’я, через садок, на другу вулицю й далі — у місто, у світ.
*
Згодом у Парижі та Римі говорили, що мене від початку вигадали княгині та графині, що за їхньою намовою винайшли мене десь черниці, що скликалася шляхта, що заколотники провадили таємні наради в хаті, оббитій чорним сукном, де висіли тільки герби і стародавня зброя; казали, що вони на Біблії присягали, а на доказ того, що не пустять і пари з вуст, вирізали собі шматок шкіри й капали на це гарячим лаком; казали, що мене всього навчили, що штовхнули, як кулю, як ядро вистрелили; казали, що спеціальними стараннями я отримала паспорт до Паланги[33] для нібито лікування морською водою, а звідти мене таємно перевезли торговельним кораблем до Пруссії, ох, багато говорено! І все це чортівня. Бо в тих французьких песиків, у тих делегатів, придворних дам, генеральш, у тих диванних москалів і москальок, у яких усе життя минає між переходами з-під перини у крісло, з крісла — на диван, з дивана — знову на ліжко, між грою в бакара за одним столиком і в мар’яж за другим, у всіх цих ледацюг не вміщалося в голові, що я сама — Макрина, Ірена, Юлька — без жодної княгині, без графині, без сповідників і шляхетських союзів встала з барлогу, обтріпала сукню та рушила вперед; що ці ноги, скалічені кайданами жандарма, понесли цю голову, пробиту п’яним Вінчем, що ці спухлі литки протягли через стільки верст стільки фунтів падлини! А протягли ж таки.
У своїх краях я не мала чого шукати, розходилися вісті та чутки з містечка до містечка, з церкви до церкви, з монастиря до монастиря; про реальну Вінчеву ніхто не пам’ятав, але про пройду-василіянку язиками плескали. Я обережніше розповідала свою історію, скупо проціджувала слова, вдаючи, що від страху перед москалем волію й пари з вуст не випускати; я також ніде не залишалася довго, виправдовуючись тим, що йду до Риму, до Риму, святим мученикам поклонитися, подякувати за чудесне спасіння з неволі. Як іти та куди — я ніколи не знала, того спитала, сього, один казав правду, інший не те, щоби брехав, а просто не знав; я крутилася тоді стежками, йшла полями так, аби гостинця з очей не згубити, але щоб і не впасти в око якомусь жандарму чи офіцеру, котрий якраз там проїжджав. Грошей, коли їх давали, ніколи не брала забагато, частіше задовольнялася харчами, бо легше донести на того, що поклав руки на монети, ніж на того, що хліба вщипнув. Що ближче я була до кордону, то частіше йшла трясовиною, моквою, дном потоків, крізь хащі, крізь колюче бадилиння, так що сама не знаю, коли пройшла кордон Польського королівства, потім Прусського, а потім Познанського князівства. Спочатку щоразу рідше бачила церкви, їхні потрійні хрести на критих ґонтом вершечках або банях, що виростали з-над дерев, щоразу рідше — синагоги, які розкидалися біля ринків, як укляклі навпочіпки баби, і євреїв щоразу менше: ні мандрівних торговців у вибляклих лапсердаках, ні пейсатих дітлахів, жодної чорної плямки не видно — якщо це не ксьондз або вдова. Замість дерев’яних хат — муровані, велике багатство, будь-яка селянка — як у нас мельникова дружина, мельникова — як аптекарева, аптекарева — як велика пані. Тут про мене — ні про реальну, ні про вигадану — вже ніхто не знав, бо й про василіян, ба більше, про уніатів мало хто знав. Де б це про наші злидні хтось говорив у багатих селах, за цими щедрими столами.