Тільки тому поетові Словіковському, що про мене в Парижі вірші складав, я зізналася у своїй злості на дженджикуватих кавалерів і напахчених дам. Ах, мені до Риму треба, — кажу я йому, — до Риму, тут усі добрі до мене, але навколо самі пустоголовці й легкодухи… ніби приходять до мене як до мучениці, а я куди не вдарю, там не серце дзвонить, а немовби б’єш у товсте пузо або зіпсуті цимбали… приходять якісь, мовби просто з перин повилазили, варені в декокті[58] з кольорових горілок і тютюнового диму, витончені, лише завиті голівки нахилять, глипнуть то на мене, то на чищений нігтем ніготь. Він стривожено оглянув себе, але я поплескала його по плечі й кажу: Я тобі тільки тому це кажу, що одразу серце твоє чисто мені задзвеніло, як срібний дзвіночок. І бачиш, яка з мене простачка, скривавлене тіло, зболена душа… а сюди приходить до мене графиня, справжнє диво, що власними ногами, а не лежачи на подушках, бо якщо вірити словам, то вона більш зболена за мене: тут мігрень, там щось коле, там слабість у легенях і ґуля в горлі, у кожному члені таке, каже вона, страждання, що я аж засоромилася, що мої рани не досить болючі. Очка жовті, примружені, як тонкі смужки, міну робить солодку, як патока з вулика, але так якось брову зморщила, так стала бундючно, звисока глянула, наче мала в перстенику святе причастя. Чекаю, поки вона щось скаже, а вона мені що? Балакає французькою та молодика-сповідника представляє з ледь порослою пушком губою. Каже: «Він чудово сповідує». Засміявся Словіцький, хоч сам на такого молокососа схожий, сам із ледь припорошеною губою, і слухає мовчки, але очі йому й далі хихотять. Смійся, — і я щиро засміялася, — але я волію, аби мене хтось удруге взяв і в ланцюги закував та на каторгу заслав, ніж слухати, як такі графині по-французькому шварґочуть про своїх сповідників.
Не знаю, чому я перед ним відкрилася, адже він сам був з числа франтів; він ніби ввійшов і одразу ж упав переді мною на землю, але я бачила, з якою тривожністю він роззирнувся довкола, чи не замастить холоші чорних шароварів, бо увесь прилизаний, із тонкою талією, як у панянки, у камізельці в золоті плями, з волоссям, завитим, як у молодого, хоч йому пішов четвертий десяток, а від нервів і гарячки обличчя його вкрилося червоними плямами, так що одне з другим — золоте на камізельці й червоне на обличчі —справляло прикре враження. Як ваше прізвище? — запитую я його, бо не знаю, що за один, і знову кажу: Якого роду? Він зашарівся, вії опустив і каже: Без роду я, бо втік, від муки втік. Ах, думаю, цей тип — плачливий. А він усе дивиться на мене своїми очиськами великими та пронизливими й раптом озивається: Скільки ж ви всього пережили, скільки всього пройшли, матінко!
Що він міг знати про те, що я пройшла, що він міг знати про ходіння в цих тоненьких черевичках із халявами з козячої шкурки! Що означає йти, йти і йти дорогою та бездоріжжям і нікуди не доходити, ніде перед собою не бачити ні відчинених дверей, ні запаленої лампи, бо увесь світ замкнений на скоблі й віконниці. І думаю собі: Ех, ти, у Німані тебе не топили, але від мене ти блідіший, мовби тебе в білилах усього викупали, нічого ні про ходіння, ні про труднощі, ні про каторгу ти не знаєш. Але цього я йому не сказала, а лише краще вмостилась у кріслі, глибше вдихнула повітря й кажу: Я йшла, йшла і прийшла. Ми йшли до Вітебська, нас кололи багнетами, били палашами, лупили кольбами бородаті козаки, поки не зайшли на пором, що плив Двіною, — і не знаю, чи через те, що літо тоді було таке гарне, наші буйні луги та ліси над водою пречистою, чи тому, що кілька тих хвилин ми могли стояти на місці й розслабити ноги, закуті в кайдани, достатньо, що я задивилася жадібним і щасливим поглядом на течію річки. Одразу це побачив Семашко, єпископ-відступник, найзапекліший диявольський помічник, глянув мені в очі й крикнув бородатому козакові з палашем: «Дєржи», тобто тримай, «бо ще гівно собаче у воду скочить». Почувши це, козак мене за волосся схопив і притримав, хоч я нікуди скакати наміру не мала. Тоді я відчула, немовби хтось із широкого дзбана вливає мені в серце заспокійливу милість, і промовила до єпископа-відступника: «Скочити? У воду? Думаєш, це рай?», від чого, мабуть, уперше видно було, попри кам’яне серце, що йому соромно. Це в ньому безсмертна душа тривожно калатала, як брудна дівиця в тюремному підвалі, і я на одну мить, зазирнувши йому в очі, і в цю душу зазирнула; якби була чоловіком, то могла б йому відпустити гріхи, так — можна мені було тільки пробачити. І саме так і вчинила.