Язик меле, слова потоком течуть, але я бачу, що цей Славацький глибше за інших слухає. І захопило мене оте його слухання, і очиська з дівочим блиском, — великі та підведені, — і тоді я почала пліткувати на франтів і дам, і говорила йому, ах, говорила без жодного стриму! Не досить мені було сестри, яка ще на долівці монастиря сконала, то я собі другу вигадала: глуху бабусю, розбиту паралічем, що тільки очима на всі боки крутить і нічого не розуміє. А я лише сестер поглядом заклинаю, — кажу я, — аби навіть сльозинки з-під повік не пустити, бо ми нашого бідного пращура цим уб’ємо. Сестра Вавжецька шепоче мені на вухо: «Як нас поженуть, то ми зайдемо кудись по милостиню та залишимо її в добрих людей або в якусь браму заштовхнемо, притулять її бідну, обманять, що ми невдовзі повернемось, а вона тим часом помре зі спокійною душею». Я дивлюся на неї жалісливим поглядом, а вона очима запитує суворо. Падаємо ницьма, співаємо «Ave, stellae…», сльози течуть, зойки навіть глуха почула… схопила за шию двох черниць, киї занесла високо над головою, як архангел, захистити нас хоче, а від чого — сама не знає. Ах, я кинулася до неї, мій любий, до ніг припадаю, за ноги, як тонке бадилля, піднімаю, дивлюся вгору — а вона як папір бліда, руки хрестом розклала, киї з рук випали і на долівку гупнулись, аж урешті вся вона на мене завалилася, як із воску. Віддала Богові… І ще більше всякого було, бо що не слово, то йому сльоза під повікою бринить, то поклони б’є. Такому розповідати — радість одна.
А потім мені й кажуть: Славуський у вірші матінку описав, цілу поему склав! Я подякувала й наказала йому переказати благословення, але стривожилася в душі, що хтось це прочитає і скумекає, що я вигадую. Але, думаю собі, хто ці вірші читає? Якби Міцкевич написав, то, можливо, хтось би й зазирнув, а цей писака більше на блазня схожий, ніж на пророка — що впало в його вірші, те як у воду впало. І рушила я далі — до журналістів, до світських дам, під мальовані стелі та кришталеві люстри.
Я знала, що перед поїздкою до Риму мушу дозволити витиснути себе як лимон, як дресирований ведмідь на ланцюгу протанцювати свою історію раз, другий, третій, п’ятий, сотий, отуманена цим містом і його юрмищами, гуркотом кованих коліс по бруківці, криком перекупок, французьким шварґотінням і польським лементуванням… Це завжди краще, ніж бути отуманеним отрутою, яку Тов’янський цідив сповненим солодкавості голосом, немовби їм отруту на цукрі подавав. А тим часом у канцеляріях і палацах відбувалися конференції та переговори, з чужими послами й бувалими в Римі священиками радилися, як належним чином справу запланувати й розіграти, хтось тулився на плетених стільцях у коридорах і передпокоях, хтось папери складав, Єловицький слав на південь листи до єпископів та архієпископів, узгоджуючи все з князем, за ниточки тягнув. Я увесь цей час сиділа у французьких сестричок, щоранку приймаючи почесті, вивчені польською напам’ять, а потім візити всіх, кого того дня мені присилали.
Важливі речі прокочувалися десь наді мною, як оті богині й ангели в Отелямберті, палаці князя: я — внизу, як скромна грудка землі, а нагорі — сили, нагорі — могуть крилата, а зла чи добра — не збагнеш, бо як? Я скулена й виснажена, а там невтомно хвиля накочується на хвилю, а там стають на прю невідомо які полки, за курявою й туманом заховані. І раптом одного дня: давай, пакуй скриню, взувай черевики на зболені ноги — час в дорогу, в дорогу, до Риму!
Розділ IX
Коли нас отак і цебра, і глина, і верхній мур понищили, на кілька тижнів зупинили мурування, чекаючи на нових мулярів, а нас, прикутих до тачок, знову розбивати скалу скалами погнали й говорили тільки про приїзд Семашка, що колишній василіянський костел наказав переробити на церкву. Так він став в один ряд святотатців із царем Петром, який чимало років тому п’яний удерся до Вітебська, звелів пріорові[59] видати ключі від кивота[60], а оскільки той опирався, власними руками його зарубав, після чого найсвятіші дари на землю висипав, розтоптав, а решту братів або наказав повісити, або за волосся тримав, поки інші їх рапірами кололи й тесаками сікли; зрештою стародавню церкву Премудрості Божої він на пороховий склад перетворив. Минуло лише кілька років, і цей порох вибухнув, чимало будинків у всьому Полоцьку пошкодивши — так що донині тут і там видно сліди від цього, а костел обернувся на руїну. Брати-василіяни відродили його з Божою поміччю з попелу — але, як казали люди, одного разу вчинене блюзнірство живе та землю отруює; може саме тому цар Ніколай зі схизматиками в Полоцьку скликав лжесобор, де під батогом церкву нашу приєднав до православної. Як вогонь огидний спаплюжив святу церкву століття тому з гаком, так тепер Семашко постановив спаплюжити її знову, велике свято із цього влаштовуючи. А тому кожен дяк, кожен піп і кожен служка церковний чекали дня, коли можна буде причепуритись; усю церкву прикрашено, але не помітили, що хтось на стіні напис приліпив: Здєсь нє монастирь — каторжная робота да вторая Сібірь. Хто це зробив, я донині не знаю; чи це якась шляхетна душа, яка над нами змилувалася, чи наш кат, полоцький Ірод, протопоп Вєрьовкін наказав таку бумагу укласти, щоби мати привід нас киями обкласти? Мало того, що нас у цьому звинуватили й жорстоко висікли різками, то зранку, як і ввечері, від цього сконали дві наші сестрички — Онуфрія Ґлембоцька, яка в мене на колінах Богові душу віддала, і Мар’янцелла Семнішківна, наша незабутня ключниця.
60
Кивот — невелика засклена шухлядка чи спеціально засклена шафка для розміщення ікон та інших предметів релігійного культу.