Коли всі виходили, — заплакані й осяяні зсередини, — панотчик Єловицький поглянув на мене, я дивлюся, а в його очах теж сльоза бринить. Матінко, — каже він мені, — матінко, ви нічого не говорите, сидите тихенько, наче мишка, а сама лише ваша присутність наповнює цих людей такою вірою… Вони відчувають святість, святість, що з мучеництва випливає та великої віри… Я буркнула, мовляв, не треба, а він далі каже, явно зворушений: Нам із вами, матінко, треба їздити, розмовляти з людьми, свідчити… Не тільки серед усієї нашої еміграції, хоч стан польських душ у закладах вельми жалюгідний і місії там життєво необхідні. Буває, що ми їдемо з проповіддю, а там на п’ятдесят поляків у місті сорок прийде, як Господь благословить, — але буває, що і троє, а між ними один московський шпигун, а ще трапиться якийсь диявол, якась довірена особа «секретаря» світу цього, що протягом усієї проповіді сипле дотепами, а потім намагається розладити людей, що виходять. Не тільки, матінко, їх, не тільки поляків, а ще й Францію ми навернемо, викорчуємо погані звички, повернемо любов до вітчизни, короля і Господа Ісуса Христа. Адже майже нічого не спонукає давати милостиню, а тут як тільки згадую про бідність, то одразу сиплють щедрі й рясні датки[63]… завтра кілька монастирських домів, богослужіння на Фурв’єрі, біля каплиці Діви Марії, а ввечері ще зустріч з усіма ліонськими поляками… Там знову посиплеться. І дивиться запитально. Думаю, чи й на наше згромадження не збирати при нагоді… А я мовчу. Дивлюсь і навіть бровою не поворухну. Чекаю, поки він сам у голові не зважить, що слід сказати. …Але, думаю, що це не сподобалося б Господу Богові — отак кров’ю мучеників спекулювати. А я й далі ані пари з уст. Відкрила рот і закрила. Відкриваю знову і м’яко лиш одне промовляю слово: Мучениць. Хоча, правду кажучи, він старається більше за мене; цілими вечорами працює моїм французьким горлом і французьким язиком, а я лише сиджу, молячись на вервиці, і наприкінці тільки промовляю кілька простих слів польською, найпростіших слів, так, аби навіть немови-французи щось зрозуміли. Я говорю повільно та голосно, іноді однією махнувши рукою, другою, тоді щось до цих довбешок доходило. Але це все — він дві години балакає, заробляє на своє, треба віддати йому належне, що він не лінується, а отже, можливо, варто йому дозволити? Ех, аби лише доїхати до Риму, — думала я, — бо сама би на чужині боялася. Коли пізньої ночі засинаю, то знаю, що він ще до Парижа пише — тут апелює, там звітує, невтомний. А я з ніг падала, так що ледь мала сили перехреститись. Я прокидаюсь і думаю, що тільки на хвильку задрімала, а вже ціла ніч минула й час прокидатися, вельон і рясу одягати.