Тільки-но я це сказала, то почула хропіння: Єловицький уже спав на своїй лаві та легенько похропував. О, подумала я, досить уже, на цьому й кінець, заморила я його на забій. Якби ж то! За п’ятнадцять хвилин він сам прокинувся, вибачився, виправдався довгою дорогою та втомою й пішов. Але наступного дня, а ми якраз були в якомусь жіночому монастирі, він знову просить розповісти історію. Гірше, він переписав і допитується, чи нічого не переплутав. Ну, думаю, оце я попалася.
Моя матуся, Анна Ягайлівна, була суворою. Але її суворість була підшита любов’ю, як шорсткий плащ м’яким хутром, вона вічно давала нам приклади опіки над хворими й бідними, завжди мала відкритий гаман для всіх спраглих, як істинна християнка, якою вона, певна річ, була. За власний кошт утримувала в нашому замку в Стоклішках щоденний стіл на сорок убогих, за яким сама прислужувала, бо такою була її любов до Христа, що найбільше щастя вона знаходила в приниженні. Та й для мене не було більшого щастя, ніж ходити з нею поруч, триматися за її рясно гаптовані шати, пребагаті, як у самої Пречистої Матері, ніби карнеолем[70] і золотом оздоблену сукню, і дивитися, як вона накладає на тарілки пархатим, кульгавим, клишоногим, кривим, сліпим, як їм із ніжністю й турботою хліб у срібному кошику подає, воду наливає в келихи шліфованого скла, як годує їх і напуває, нічого не жаліючи. Це була моя найперша в житті наука монастирського життя, одначе я нічого так сильно не прагнула, як стати священиком, стати перед олтарем і вбратися в шати Христові. А брати мої, брати-збиточники, брати-негідники вибивали мені це з голови, кажучи: Та куди ж тобі у ксьондзи, може, ще на солдата чи генерала? І обкидали мене болотом.
Я поглянула на панотчика, він замислився над чимось. Якось охляв, але сонним не був. Зануреним у себе. Він щось усередині себе обертав, щось міркував, немовби крутив шматком патика млинок. Досить уже, — кажу я, — досить уже на сьогодні, панотчику. Але ні, йому хотілося далі, хотілось, аби я й далі говорила, тому я й говорила. Як я ходила до матері, як запитувала її, чи це правда, що я ніколи не зможу стати священиком, а якщо не священиком, то принаймні як черниця стати перед олтарем і відправити літургію, і в Христові шати вбратися. Ні й ні. Я благала, щоби вона мені дозволила обрізати волосся і стати хлопцем, а з хлопця — чоловіком, а з чоловіка — священиком, а зі священика — Христом. А вона відрекла без особливого терпіння, що це фанаберії[71]. Якщо ж не я, то бодай мої брати, брати-збиточники, брати-негідники!
Відтоді моєю найбільшою мрією було якщо не стати священиком, то бодай мати за священика одного з моїх старших братів, про яких мені завжди говорили, що я повинна слухатися їх, бо це саме вони успадкують після батьків палац, герби, прізвище, а я Мечиславська лише тимчасово, до шлюбу. Вони часто бешкетували, а потім спихали на мене, заздалегідь просячи, щоб я не перечила. Вони прокрадалися до мене, тягли в якийсь куток, де курява й павутиння, обнімали й казали: «Ох, ти, Юлько, наша ж ти люба, наша ж ти добра й терпляча, ми тебе так любити будемо», аби лиш я не сказала, аби лиш на себе провину взяла, й одразу ж один за другим раз по раз: «я буду ксьондзом», «і я буду ксьондзом». Я кивала головою, виходила з кутка-закамарка, наче мишка, і все робила, все дозволяла на себе спихнути, аби лише вони священиками стали, якби Бог дав, якби Бог дав. Він не дав, але цього я тоді не знала. І коли мене хтось лаяв, шматою по голові бив, то я лише собі казала: якщо Господь наш Ісус Христос на хресті так терпів за своїх недругів, то хіба мені важко за братів моїх найлюбіших, збиточників і негідників потерпіти? Мене аж захоплювало бажання ще більші страждання брати за них на себе, двічі шматою по голові дістати та двічі бути облаяною. Я лиш одне важко переносила: коли матуся моя не приходила ні з гострим словом, ні з карою, а лише дивилася на мене довго, протяжно і з невимовним сумом. Ой, панотчику, від одного цього спогаду мені донині сльози на очі навертаються! Поглянь-но, я стара, стільки ударів витерпіла, стільки крові, стільки батогів без жодної сльозинки, а від спогаду про цей погляд великі горошини котяться моїми грубими щоками! Ех, панотчику. Нехай сьогодні все на сльозах і закінчиться.
Того дня ми більше не розмовляли. Рим був за два дні шляху від нас. Якщо піти до порту, заплющити очі й напружити серце, то можна було відчути, як віддалік день і ніч пливе морем на золотому фрегаті цар-антихрист, північний імператор, як фрегат розтинає хвилі, а яку розітне, то заморожує, на крижану розчахнуту брилу перетворює. І за золотим фрегатом тягнеться срібний крижаний шлейф, над яким жоден птах не заквилить і під яким жодна риба не пропливе.