Розділ XII
Рим — місто людне, столиця світу, тут менше золота, ніж у Парижі, менше модних панків, блискучих карет, менше відгонить ароматами від кокоток, але куди не глянь, усюди церкви; серце радіє. Ми зупинилися посеред ночі, о другій, уранці панотчик Єловицький відправив богослужіння, бо ж це Всіх Святих, день усіх мучеників, тому він мені сказав: Сьогодні ми молимося за всіх сестер, замучених росіянами в монастирі матінки, бо вони вже між римськими мучениками в раю, між тими, що левами та тиграми роздерті, тими, що сарацинами посічені, тими, що всілякими тваринними, поганськими та єретичними бестіями розтерзані, але винагороджені пальмами мучеництва. Мала і я того дня своє мучеництво, бо мусила видряпатися своїми бідними втомленими ногами до монастиря сакрекерок Триніта Деймонті[74], тобто по-нашому Троїцьку гору; сходи, кажуть, іспанські, а по-моєму, якісь татарські, поганські: страшенно високі, стрімкі, незручні, обсиджені хуліганами, волоцюгами, жебраками, брудні, засипані лушпинням каштанів, шкурками підгнилої дині, які торговці кинули біднякам, але передусім, як я вже казала, високі. Я закасала рясу, сопу, то одною ногою ступаю, то другою, панотчик мене підтримує, як скляну фігурку, але вже якийсь мерзотник кикоть[75] виставляє, об який я мало не спіткнулася, вже скаче боком худий, замурзаний, як звірятко, хлопчик, женучись за другим, що видер у нього персика. Ще трохи, і я полетіла би із цих сходів аж у сам низ, як грушка-гниличка. Одначе про інше йшлося, до чого прямувала, по більші я п’ялася речі, дряпаючись цими кам’яними сходами, тож переставляла ногу за ногою, підштовхувана панотчиком до свого майбутнього.
На горі монастир і все як слід: і крики «віват», і почесті, і цілування рук, і припадання до рук, але я, щойно переступивши поріг, попросила панотчика перекласти сестричкам, що хочу привітатися з господарем цього дому, і побігла помолитися перед Святим Причастям. Біжу я, біжу, мене раптом немовби в шестикінний екіпаж посадили й потягли вниз; я пройшла кілька кроків до стіни і питаю, що це за портьєра, а вони відповідають, що вона затуляє святий образ. Я відтягла її вбік і — диво дивнеє — побачила Матір Божу як живу, що сиділа на стільці у скромних шатах з опущеними очима, між квітучою лілією та кошиком із пряжею. Немовби мені по ногах хтось уперіщив, я впала навколішки і крикнула: О, Матінко, Матінко моя пречудова! Я обтріпала коліна й кажу: Ось чудесний образ. Пріориса аж скривилася, коли їй панотчик це переклав, і відповіла лише, що це мальовидло послушниці з Франції, зовсім нове й аж ніяк не чудесне. Цим воно поки що і скінчилося, бо нас чекали інші речі, передусім кардинал, за кардинала ми вчепилися, кардинала ми чекали, бо через кардинала, з кардиналом, завдяки кардиналові — доступ до найвищого трону, вищого за сходи на Троїцьку гору. Кардинал каже, що вже багато днів нас чекає, кардинал каже, що ще того дня мене провідає. А тому сиджу я в монастирі, розповідаю свою історію, панотчик перекладає, сльози ллються потоками, але я ледве пам’ятаю імена моїх сестер, розчавлених муром, моїх сестер, у яких очі викололи, моїх сестер, які від батогів сконали, а тільки кажу собі: якщо кардинал пообіцяв, що ще ввечері мене провідає, то провідає ще ввечері; час спливає, я цілу свою історію розповіла, сльози, що мали з очей покотитися, покотилися, а кардинала не видно й не чути.
Потім я лежала на сіннику й молилася: Мій любий, наймиліший Господи Боже, якщо вже ти мене сюди привів, якщо допомагаєш мені, огортаєш турботою своєю грішницю, Твою мученицю, шрамами вкриту, катовану, принижену, не дай мені зараз пропасти в Римі, висіти біля клямки без жодної надії, сновигати від однієї канцелярії до другої, від одного кардинала до другого, приведи мене туди, де або я вкотре розповім про Макрину Мечиславську, ігуменю мінських василіянок, про їх семирічне переслідування за віру, або мене киями й алебардами швейцарські гвардійці обкладуть. Якщо вже падати, то з високого коня, якщо вже скотитися, то аж із тих стрімких сходів у сам низ, під фонтан. Але нехай бодай щось, щось, щось станеться.
Ледве встала я в Поминальний день, а вже дізналася, що кардинал Ламбрускіні, про якого панотчик каже, що він уже державний секретар і, вочевидь, буде наступним Папою, бо його страшенно масони ненавидять, тож тим більше Святий Дух любить, — кардинал, який обіцяв мені бути вчора й не виконав обіцянки, прийшов, прийшов, прийшов! Він не хотів приходити без запрошення від Святого Отця, а тепер, під час привітання, сказав мені, що я матиму аудієнцію. Я до ніг йому припала, а він підняв мене — гарні це були сцени, дуже гарні. Я благала його тільки, аби мене панотчика не позбавляли, аби панотчик був моїм перекладачем, бо без нього я втрачаю будь-яку сміливість, — не могла ж я йому сказати, що одна голова добре, а дві — краще, де я сплутаю крем з пальцями, де переплутаю сестру Юстину Шлеґелівну із сестрою Мар’янцеллою Семнішківною, там він виправить, бо в нього ця історія, стільки разів розказана, вже в серці викарбувалася. Хто ж інший, зрештою, розмовлятиме зі мною в Римі польською, як не панотчик? Засміявся кардинал, що Церква велика, а дар мов од Духа Святого десь іще папським палацом блукає, якщо кардинал Мецофанті розмовляє сорока мовами, зокрема польською. Ба більше, він навіть вірші складає, та ще й гарні: З книжки цієї голос Ісуса солодкий співає, я за ним бігаю і про цей світ не зовсім дбаю. Книжка — прекрасний сад, як бджола я літаю і спрагло до квітки кожної припадаю. І справді, наступного дня цей Мецофанті дві години вислуховував мене у присутності панотчика та ксьондза Рилли, і ще третього кардинала привів, і язиками вони цокали, і пальці заламували, і бороди погладжували! А я їм розповіла все, як на сповіді. Кардинал Феретті такий був ощасливлений зустріччю, що відвіз нас додому, а коли ми, прощаючись, руку йому цілували, він, сповнений смирення, хотів нам те саме зробити! Усі ми тими днями були сповнені Духа.
74
Триніта деї Монті (Пресвятої Трійці на горах) — французька церква на пагорбі Пінціо, який довгий час був центром французької громади Рима. До церкви ведуть Іспанські сходи.